Кобрін А. Є. Зобов’язальне право як інститут цивільного права // Курсова робота з цивільного права за 2 курс — Київ — 2011 — 32 с.

Кобрін А. Є. Зобов’язальне право як інститут цивільного права // Курсова робота з цивільного права за 2 курс — Київ — 2011 — 32 с.
Вступ

Як відомо, предметом цивільного права є особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. В свою чергу, майнові відносини регулюються двома інститутами цивільного права: речове право та зобов’язальне право. Останнє регулює відносні відносини, що складаються у зв’язку з передачею майна, наданням послуг, виконанням робіт, заподіянням шкоди або безпідставним придбанням майна.

На сьогоднішній день зобов’язальне право – це не лише сукупність цивільно-правових норм, які характеризують його як статику, а й реально врегульовані відносини, тобто правовідносини, що склалися між юридично рівними суб’єктами, які мають права та/або обов’язки з приводу окремо визначеного об’єкту (об’єктів), що в своїй сукупності становить підсистему або підгалузь цивільного права. Самі правовідносини характеризують зобов’язальне право як динамічний процес.

Зобов’язальне право в своїй сукупності цивільно-правових інститутів має глибоке коріння, що свідчить про розвиток, який пов’язаний із інтересами, потребами і динамікою суспільного життя. Цивільний кодекс України 2003 р. закріпив низку нових цивільно-правових інститутів, що обумовлюються розвитком самого зобов’язального право, що давно вийшло за межі національного права, а тому постає необхідність дослідження основ механізму регулювання як договірних, так і позадоговірних інститутів. Саме цим зумовлюється тема роботи.

Метою написання курсовою роботи є дослідження історії становлення та сучасного стану загальних положень про зобов’язання, системи зобов’язального права, його місця в системі цивільного праві та правовій системі в цілому, окремих проблемних питань договірного та позадоговірного регулювання.

Актуальність роботи визначається тим, що переважна більшість диспозитивних правовідносин є цивільно-правові зобов’язання. Майже кожна людина кожний день стає суб’єктом зобов’язання. Починаючи від сплати за проїзд в громадському транспорті (в метро, маршрутці тощо), закінчуючи підписанням контрактів між юридичними особами, як приклад договірних відносин, або відшкодуванням шкоди, як приклад недоговірних відносин.

Список використаних джерел включає в себе два елементи: нормативні матеріали та спеціалізована література. Серед нормативних матеріалів були використанні як сучасні (чинні), так і історичні (нечинні) джерела. Чинними є Конституція України [1], Цивільний кодекс України [4], Сімейний кодекс України [3], Господарський кодекс України [2] та інші правові акти. Нечинними є Цивільний кодекс Української РСР 1963 р. [11], Цивільний кодекс УРСР 1922 р. [12], окремі статті Руської Правди, «Прав, за якими судиться малоросійський народ» та інші історичні джерела. До спеціалізованої літератури було обрано фахові роботи як радянських вчених, так і сучасних вчених-правознавців. Радянськими вченими, які досліджували зобов’язальне право є Ф.І. Гавзе, О. С. Йоффе, І. Б. Новицький, Л. А. Лунц та інші [16, 22, 30]. Сучасними вченими досліджуються різні аспекти зобов’язального права. До них належать: Т. В. Боднар, М. І. Брагінський, В. В. Вітрянський, О. М. Вінник, О. А. Гавриленко, О. В. Дзера, O.B. Старцев, Н. С. Кузнєцова, В. В. Луць, Р. А. Майданик, Є. О. Харитонов, О. І. Харитонова, та інші [13, 14, 15, 17, 18, 19, 21, 28, 29, 33, 35].

1. Історичний аспект зобов’язального права в Україні

Генеза зобов’язального право в Україні має своєрідні особливості та бере свій початок ще з додержавного періоду, коли воно регулювалося спочатку мононормами, а потім звичаєвими нормами. Натомість достовірних відомостей правова та історична наука про цей період не виробила. Тому це питання є дискусійним.

Подальший розвиток зобов’язальне право отримало в античних містах-державах (VII ст. до н.е. – середина VI ст. н. е.). Саме розвиток зобов’язального права був зумовлений тим, що такі міста-держави як Борисфеніда, Ольвія, Феодосія, Пантикапей, Херсонес, Тира та багато інших мали майнові відносини, що виникали як між ними, так і між ними з одного боку та такими державами як Греція, яка існувала також у вигляді держав-міст, Римом та іншими державами з другого боку. Завдяки таким зовнішньо- та внутрішньоторгівельним відносинам були відомі такі договори, як позики, дарування, поклажі, оренди, купівлі-продажу тощо [див., напр.: 27, с. 52-53; 23, с. 26-27; 20, с. 12; 4, с. 25 ; 17]. Деякі науковці (О. А. Гавриленко) вважають, що для цього періоду були характерні такі договори, як фрахт, доручення та договір товариства [17]. Такі ж тенденції були характерні для Боспорського царства (IV-III ст. до н.е. – II н.е.). Важливим елементом цього періоду є те, що «розрізнялися зобов’язання, що виникли з договорів та зобов’язання із заподіяння шкоди («вільні» та «невільні» зобов’язання)» [17]. Натомість дослідник (О. А. Гавриленко) не наводить прикладів «невільних» зобов’язань, але по аналогії з грецькими полісами скоріш за все вони були.

Важливе значення для подальшого розвитку зобов’язального права стало виникнення та розвиток Київської Русі (VI ст. – XIV ст.). Важливою особливістю цього періоду є те, що до наших часів дійшов систематизований та писаний збірник звичаєвих норм у різних редакціях – «Руська правда», яка містила норми зобов’язального права, тому це дає підстави детального аналізу регулювання відносних майнових відносин.

Важливим є те, що в «Руській правді» йдеться про не договірні зобов’язання. Зокрема, згідно зі ст. 58 «Руської правди» (Просторова редакція): «особа, яка зламала чужий спис або щит, зіпсувала одяг, зобов’язана була відшкодувати вартість зіпсованої речі. Закуп, який занапастив коня свого господаря або не замкнув його у дворі, внаслідок чого коня коня було викрадено, зобов’язаний сплатити господарю вартість цього коня» [23, с. 80]. Тобто це свідчить про існування зобов’язань, які виникали з деліктів.

Аналогічним з попереднім періодом є те, що були відомі такі договори, як позики, дарування, поклажі, оренди, купівлі-продажу тощо. Натомість, виходячи з аналізу тексту «Руської правди» ці договори мали свої особливості. Як приклад, можна навести договір позики. Зокрема, договори позики охоплювали кредитні операції грошима, продуктами, речами. Укладалися вони, як правило, публічно у присутності «послухів» (свідків). Позика була процентна та безпроцентна. При процентній боржник був зобов’язаний сплачувати достатньо високі відсотки, які мали назву «різ» (грошима), «настава» (при позичці меду), «присоп» (за жито). Натомість, виходячи з тексту «Руської правди», свавілля лихварів було обмежене. Зокрема, ст. 53 «Просторової правди» дозволяла лихварю стягувати 50% лише два рази. В іншому випадку лихвар втрачав право на повернення боргу.

В «Руській правді» чітко регулювалися відносини, коли боржник винний двом або більше кредиторам (ст. 55). По суті, коли особа взяла в борг у двох або більше осіб і не може його повернути, то такий боржник продається («…боржника треба вести на торг, продати…»), а отримана сума передається, у порядку правового статусу, кредитору. Зокрема, першою отримувала гроші держава, потім отримував іноземний або немісцевий купець, а в останню чергу гроші отримував місцевий кредитор. Якщо грошей, які були отримані з боржника, не вистачало для повернення боргу, то такі особи отримували гроші в неповній мірі [25, с. 52].

Крім того, «Руська Правда» («Просторова правда») встановлювала такі цивільні інститути, як договір позики (ст. ст. 44, 45, 47-69), договір поклажі (ст. 49), договір найму (ст. ст. 70-73, 75, 77), договір купівлі-продажу (ст.ст. 103, 107, 110, 114, 117) [25, с. 45], що мали свої особливості зумовлені тодішнім розвитком. Крім того, науковці зазначають про існування таких договорів, як міни, особистого найму тощо [див., напр.: 23, с. 81-82; 20, с. 37-38].

В період феодальної роздробленості Русі (XII ст. – XIV ст.) зобов’язальне право залишилося в такому ж стані, що і в попередній період, що було зумовлено тим, що провідним правовим актом залишалася «Руська правда». Натомість науковці, виходячи з аналізу цього періоду, зазначають про те, що у грамотах згадується про такий інститут зобов’язального права, як застава [23, с. 124].

У Великому князівстві Литовському зобов’язальні правовідносини втратили динаміку, що було зумовлено феодалізацією організації суспільства. Важливою особливістю цього періоду є виникнення та розвиток інститутів, що забезпечували виконання зобов’язань. Зокрема, існувала порука, завдаток, гарантія, застава та поручництво [23, с. 196; 25, с. 140]. За Литовськими статутами, що були одними з головних джерел цього періоду, майно, що перебувало у заставі, «не підлягало давності й не переходило у власність заставодержателя» [20, с. 73]. Відповідне майно було у заставі до тих пір, поки боржник або спадкоємці не повернуть борг, якщо інше не було передбачено в договорі.

У другій половині XVII-XVIII ст. в Українській державі продовжували розвиватися зобов’язальні інститути, що було зумовлено розвитком товарно-грошових відносин. Особливого розвитку було зумовлено фактичною відсутністю писаних джерел, а тому основним джерелом були звичаєві норми. Зокрема, письмовим втіленням звичаєвих норм була неофіційна кодифікована збірка «Права, за якими судиться малоросійський народ» (далі – «Права…»).

Зобов’язання за «Правами…» розумілося як «право на майно особи, котра не виконала договір чи заподіяла шкоду» [31, с. 53]. Зобов’язальне право за «Правами…» регулювалося чотирма главами: XVI «Про продаж, купівлю, викуп, дарування і про диспонування, тобто розпорядження всяким чином маєтками та про різні записи», XV «Про майно і речі, які в найом або відкуп віддаються», XVI «Про борги, заставу, поруку, поклажу і про арешт», XXVIII «Про ярмарки, торги, купецькі договори».

По суті «Права…» встановлювали форму, строк виконання зобов’язань, а також відповідальність за неналежне виконання або невиконання договору. Наприклад, «якщо заставник не міг викупити майно у встановлений термін, то згідно з розділом XVI (арт. 12, п. 2) «Права…», майно продавали з торгів» [25, с. 190]. В свою чергу, якщо продане майно при продажі перевищувало суму боргу, то надлишок повертався екс-заставнику, в протилежному випадку особа залишалася заставником і повинна була доплатити суму боргу.

Особливістю зобов’язального права за «Правами…» було те, що «заподіяння шкоди поділялися на ті, що наносили шкоду особі, і ті, що наносили шкоду общині». Крім того, «до приватних правопорушень зобов’язальне право включало і такі, які з сучасного погляду є тяжкими кримінальними злочинами (крадіжки, розбій, грабіж тощо)» [31, с. 54].

Характерною ознакою регулювання відносних майнових відносин на землях України наприкінці XVIII-XIX ст. є те, що на ці землі поширило свій вплив російське законодавство. Зокрема, в 1842 р. було видано десятий том загальноросійського «Зводу законів», що мав назву «Звід законів цивільних». В цей період були відомі наступні види договорів: міни, купівлі-продажу, найм майна, підряд і постачання, позики грошей і майна, поклажі, товариства, страхування, особистий найм, доручення [23, с. 366-367; 20, с. 229-230; 25, с. 297]. Крім того, законодавство регулювало зобов’язальні відносини, що виникали в разі завдання шкоди. Згідно зі ст. 574 т. X ч. I «Зводу законів»: «Всякий ущерб в имуществе и причиненные кому-либо вред и убытки, с одной стороны, налагают обязанность доставлять, а с другой – производят право требовать вознаграждения» [25, с. 297]. Способами забезпечення виконання були: завдаток, штраф, поручництво, застава нерухомого або рухомого майна.

На Західноукраїнських землях проходили аналогічні процеси, що були зумовлені прийняттям цивільних кодексів (1797 р., 1812 р.) в Австро-Угорщині.

В період боротьби за державність (1917-1921) діяло попереднє законодавство, що було зумовлено відсутністю часу для підготовки закону (законів) для регулювання зобов’язальних відносин. Наприклад, Українська Центральна Рада 25 листопада 1917 р. ухвалила Закон про правонаступництво, згідно з яким закони колишньої Російської держави поширювали свою дію на територію України [20, с. 250].

В радянський період розвиток та поява нових інститутів зобов’язального права було зумовлено прийняттям цивільних кодексів (1922 р., 1963 р.).

Інститути зобов’язального права були закріплені в окремому розділі Цивільного кодексу Української СРР 1922 р. [12] (далі – ЦК 1922 р.), який мав назву «Зобов’язальне право» (ст. ст. 106 — 415).

Ст. 106 ЦК 1922 р. визначала, що «в силу зобов’язання одна особа (кредитор) має право вимагати від іншої (боржника) певної дії, зокрема — передачі речей або виплати грошей чи стримання від дії».

Слід зазначати, що зобов’язальне право того періоду мало елементи імперативного методу регулювання. Наприклад, згідно ст. 30 ЦК 1922 р. держава могла в односторонньому порядку розірвати договір, якщо наслідком договору буде шкода державі («правомочність є недійсною…коли він (договір – А. К.) спрямований на очевидну шкоду для держави») [24, с. 248]. В даному випадку поняття «очевидна» є оціночним, а тому держава могла зловживати цим правом, що доказує нерівність суб’єктів зобов’язального права. В ЦК 1922 р. були відомі такі інститути: майновий найм, купівля-продаж, обмін, позика, підряд, поручництво, доручення, довіреність, договір товариства (простого, повного, на вірі, з обмеженою відповідальністю, акціонерного), страхування тощо. Правового регулювання також дістало недоговірне право. Так, у ст. ст. 403 – 415 ЦК 1922 р. регулювалися відносини, що виникали внаслідок заподіяння іншій особі шкоди.

Більш диспозитивним був Цивільний кодекс Української РСР 1963 р. [11] (далі – ЦК 1963 р.). Наприклад, в порівнянні з попереднім кодексом, ЦК 1963 р. дозволив укладати договори між громадянами в усній формі на суму до 100 крб. (В ЦК 1922 р. на суму не більше 50 крб.). Іншим прикладом цього є те, що для договорів між соціалістичними організаціями та громадянами була відмінена обов’язкова вимога про обов’язковість нотаріальної форми.

Слід зазначити, що ЦК 1963 р. давав законодавчу дефініцію зобов’язання. Зокрема, згідно ст. 151 ЦК 1963 р. «в силу зобов’язання одна особа (боржник) зобов’язана вчинити на користь іншої особи (кредитора) певну дію, як-от: передати майно, виконати роботу, сплатити гроші та інше або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку». Дане визначення є вужчим у порівнянні з сучасним визначенням зобов’язання. Натомість, порівняно з ЦК 1922 р., воно є ширшим і характеризує зобов’язання як правовий зв’язок, де одна сторона має право, а інша обов’язок.

В доктрині цивільного права значний внесок у визначення зобов’язання дав О. С. Йоффе. На його думку, «зобов’язання є закріплене цивільним законом суспільні відносини по переміщенню майна та інших результатів праці, в силу якого одна особа (кредитор) вправі вимагати від іншої особи (боржника) вчинення певних дій та обумовленого цим утримання від вчинення певних інших дій» [22, с. 6]. Дане поняття є ширшим від законодавчої дефініції, оскільки встановлює зобов’язання як суспільні відносини, що характеризує зобов’язання з динамічної сторони.

В ст. 178 передбачалося, що «виконання зобов’язань може забезпечуватися згідно з законом або договором неустойкою (штрафом, пенею), заставою і поручительством … зобов’язання між громадянами або з їх участю можуть забезпечуватися завдатком, а зобов’язання між соціалістичними організаціями – гарантією».

ЦК 1963 р. передбачав такі інститути зобов’язального права: купівля-продаж (ст. ст. 224-240), міна (ст. ст. 241-242), дарування (ст. ст. 243-244), поставка (ст. ст. 245-253), договір контрактації сільськогосподарської продукції (ст. 254-255), майновий найм (ст. ст. 256-272), побутовий прокат (ст. ст. 273-276), найм жилого приміщення (ст. ст. 277-323), безоплатне користування майном (ст. ст. 323-331), підряд (ст. ст. 332-352), підряд на капітальне будівництво (ст. ст. 353-357), перевозка (ст. ст. 358-368), страхування (ст. ст. 369-373), позика (ст. ст. 374-379), доручення (ст. ст. 386-394), договір комісії (ст. ст. 395-412), схов (ст. ст. 413-424), довічне утримання (ст. ст. 425-429), договір про сумісну діяльність (ст. ст. 430-434), зобов’язання, що виникають з публічного обіцяння винагороди (ст. ст. 435-439), зобов’язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди (ст. ст. 440-466), зобов’язання, що виникають внаслідок рятування соціалістичного майна (ст. ст. 467-468), зобов’язання, що виникають внаслідок придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав (ст. ст. 469-471).

ЦК 1963 р. зі змінами та доповненнями регулював зобов’язальні відносини аж до набрання чинності з 1 січня 2004 р. Цивільного кодексу України [4] (далі — ЦК).

2. Поняття та межі зобов’язального права як складової цивільного права.

Правове регулювання зобов’язального права на сьогодні здійснюється книгою п’ятою ЦК, яка має назву «Зобов’язальне право» (ст. ст. 509-1215). Крім того, на зобов’язальні відносини можуть впливати окремі положення загальної частини ЦК (Наприклад, положення про правочини (ст. ст. 202-236)). Слід зазначити, що зобов’язальне право є основним інститутом (підгалуззю) особливої частини ЦК.

Згідно з ч.1 ст. 509 ЦК: «Зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку».

В доктрині немає єдиного підходу до визначення «зобов’язання». На думку представників одеської школи права [33, с. 392-393], недоліками визначення передбаченого ч.1 ст. 509 ЦК є, по-перше, те, що законодавець не деталізує поняття «зобов’язання», яке є поширеним в гуманітарних науках та галузях права. Виходом з цієї ситуації, на думку одеської школи, є заміна понять «зобов’язання» та «правовідношення» на «цивільно-правове зобов’язання» та «цивільні правовідносини». По-друге, правовий зв’язок, коли одна сторона має права, а інша — обов’язки, на практиці виявляється рідко. Як правило, сторони взаємопов’язані правами та обов’язками.

Виходячи з вищезазначеного, одеська школа пропонує наступне визначення. «Цивільно-правове зобов’язання – це цивільне правовідношення, учасники якого мають права та/або обов’язки, спрямовані на опосередкування динаміки цивільних відносин: передачу майна, виконання роботи, надання послуг, сплату грошей тощо» [33, с. 393].

В цивілістиці визначають різні ознаки зобов’язання [напр.: 33, с. 391-392; 22, с. 5-6]. Натомість загальновизнаними серед науковців є такі ознаки:

1) Зобов’язання передбачає процес («…динаміку…») переміщення майна або будь-яких матеріальних результатів. З цього виходить, що зобов’язання є майновими правовідносинами. Цим зобов’язання відрізняються від особистих немайнових відносин. Наприклад, при договорі купівлі-продажу (ст. 655) продавець передає майно у власність покупцеві, а покупець приймає майно і сплачує за нього певну грошову суму.

2) Зобов’язальні правовідносини складаються між конкретними суб’єктами (Згідно ч.1 ст. 510 ЦК: «Сторонами у зобов’язанні є боржник і кредитор»). Тобто ознакою цих відносин є те, що вони мають відносний характер. Ця ознака відрізняє зобов’язальне право від речового (речевого) права, оскільки останнє має абсолютний характер, що означає, що другою стороною є невизначене коло осіб.

3) Зобов’язання завжди вимагає вчинення певних активних дій. Наприклад, сторони для того, щоб укласти договір повинні погодитися. Цією ознакою зобов’язальне право відрізняється від правовідносин власності. В останніх особа, маючи право власності на річ, може володіти, користуватися та розпоряджатися річчю. У разі продажу речі особа виходить з правовідносин власності, натомість стає суб’єктом зобов’язальних правовідносин.

4) Зобов’язання завжди має покликане надати управомоченому суб’єкту можливість вимагати певної поведінки від зобов’язаної особи. Тому суб’єктивне право дістало назву «право вимоги», а обов’язок має назву «борг».

Важливе значення для визначення місця в цивільному праві є співвідношення зобов’язального та спадкового права. Слід зазначити, що в книзі шостій «Спадкове право» ЦК присутній такий інститут, як «спадковий договір» (ст. 1302 ЦК), який хоч законодавець і відніс до спадкового права, натомість в доктрині наявні інші погляди. Зокрема, в підручнику «Договірне право України» зазначається, що «спадковий договір, хоч його і вміщено в книзі «Спадкове право» ЦК, тим не менш не є підставою для виникнення у набувача права на спадкування. Зазначений інститут має тісніший зв’язок з підгалуззю зобов’язального, а не спадкового права, оскільки є різновидом договорів про передачу майна у власність набувача» [19, с. 1172].

Спільність договору спадкування та спадкування виявляється в тому, що як в спадковому договорі, так і в спадкуванні юридичним фактом виникнення права власності у набувача та права на спадкування у спадкоємців є «смерть фізичної особи – попереднього носія права» [19, с. 1172].

Відмінність договору спадкування та спадкування виявляється у наступному [19, с. 1172-1174].

1) Для виникнення право на спадкування недостатньо такого юридичного факту, як смерть. Потрібно, щоб особа перебувала у шлюбних зв’язках, спорідненості, проживала однією сім’єю зі спадкодавцем або перебувала на його утриманні, або складала заповіт на користь особи. Ці факти не мають впливу на спадковий договір.

2) За спадковим договором особа отримує майно без вчинення будь-яких додаткових дій, натомість спадкоємці для набуття права на спадщину повинні її прийняти у термін і в спосіб передбачений законом (ст. ст. 1268-1270 ЦК).

3) До набувача за спадковим договором переходить лише право власності, натомість до спадкоємців переходять всі права і обов’язки, що належали спадкодавцю і не були невіддільно пов’язані з його особою.

4) Спадковий договір, що є двостороннім відплатним правочином, а спадкування є безоплатним одностороннім правочином.

Виходячи з вищезазначеного можна сказати, що норми зобов’язального права не обмежуються книгою п’ятою «Зобов’язальне право», і поширюють свій вплив на інші інститути (підгалузі) цивільного права. В даному випадку на спадкове право.

Ще одним інститутом, на який поширюється норми зобов’язального право є шлюбний договір. Відомо, що в проекті ЦК від 20 березня 1996 р. було вісім книг [33, с. 59-60]. Одна з книг мала назву «Сімейне право». Натомість законодавець прийняв окремо Сімейний кодекс України [10]. Тому актуальним залишається питання щодо місця Сімейного кодексу України (далі — СК) в системі права України. Глава 10 «Шлюбний договір» СК здійснює правове регулювання майнових відносин між подружжям та визначає їхні права та обов’язки.

В доктрині підтримується теза, що зобов’язальне право поширює дію своїх норм на шлюбний договір. Зокрема, зазначається, що «…незважаючи на наявність у шлюбного договору значної специфіки, він відповідає загальним ознакам, властивим цивільно-правовим правочинам» [19, с. 1149-1150]. Ще одним доказом може бути ст. 103 СК, яка зазначає, що «Шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених Цивільним кодексом України». В даному випадку йдеться про поширення норм цивільного права на сімейні відносини. Тому можна говорити, що інститут шлюбного договору є складова зобов’язального права.

Важливим питанням є визначення зобов’язання з іншими галузями права. Слушною з цього приводу є думка Р. А. Майданика, згідно якою «зобов’язання є цивільно-правовим, а не міжгалузевим поняттям, і тому не може використовуватися в інших, крім цивільного, галузях права. Тому безпідставні висновки про існування трудових, фінансових, управлінських господарських, внутрішньогосподарських та зобов’язань. Зазначені приватно-публічні чи публічні «зобов’язання» знаходяться за межами предмета цивільного права та ігнорують відмінності приватних і публічних правовідносин» [28, с. 6].

Одним із аспектів цієї проблеми є розмежування цивільно-правового зобов’язання та господарського зобов’язання.

Господарський кодекс України [2] (далі — ГК) визначає таку правову категорію як «господарське зобов’язання». Розділ IV «Господарські зобов’язання» регулює загальні положення про господарські зобов’язання, господарські договори, виконання та припинення господарських договорів тощо (ст. ст. 173-208 ГК). ГК дає визначення «господарського зобов’язання», згідно з яким «господарським визнається зобов’язання, що виникає між суб’єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання … в силу якого один суб’єкт (зобов’язана сторона, у тому числі боржник) зобов’язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб’єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб’єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку» (ч. 1 ст. 173 ГК). Як в ГК (ст. ст. 173, 175, 176 ГК), так і в доктрині господарського право [15, с. 267-269] виділяють два види господарських зобов’язань: майново-господарські та організаційно господарські.

Згідно з ГК «майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов’язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов’язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку» (ч. 1 ст. 175 ГК). Далі говориться, що «майнові зобов’язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом» (абз. 2 ч. 1 ст. 175 ГК).

На думку О. А. Беляневич «не всі види майнових зобов’язань можуть кваліфікуватися як цивільно-правові з огляду на їх суб’єктивний склад та зміст, а, по-друге, господарсько-майнові зобов’язання як особливий вид зобов’язань підлягають спеціальному регулюванню (як на рівні ГК, так і інших законодавчих актів) і лише за його відсутності можна говорити про застосування загальних положень ЦК» [18, с. 455]. На думку Н. Коломієць, «на відміну від цивільно-правового зобов’язання» господарське зобов’язання «акумулює в собі характерні риси господарської діяльності» [29, с. 51].

Слушною є думка Р. А. Майданика, який зазначає, що коли господарсько-зобов’язальні відносини мають приватно-правовий характер, то доцільніше визнавати їх різновидом цивільних зобов’язань, натомість ті «зобов’язання», що мають публічно-правовий характер (наприклад, «зобов’язання» між суб’єктом господарювання та органом державної влади, наділений господарською компетенцією, щодо цього суб’єкта, які виникають з актів управління господарською діяльністю). В такому випадку «доцільно вести мову не про зобов’язання, а про публічно-правові (адміністративні) обов’язки» [28, с. 6].

Слід зазначити, що зобов’язальні відносини регулює не тільки ЦК, а й низка нормативно-правових актів. Зокрема, Закон України «Про заставу» [7], Закон України «Про іпотеку» [8], Закон України «Про іпотечні облігації» [9], Закон України ”Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [6], Закон України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» [5] тощо.

3. Система зобов’язального права

В доктрині цивільного права існують різні підходи до системи зобов’язального права.

Зокрема, І. Б. Новицький та Л. А. Лунц у своїй праці «Общее учение об обязательствах» [30, с. 72] виділяли три групи зобов’язань:

1) зобов’язання, які виникають на підставі або у зв’язку з народногосподарським планом:

а) зобов’язання, що виникають на основі актів планування народного господарства, що оформляються договорами;

б) зобов’язання, що виникають безпосередньо з актів планування і регулювання народного господарства;

в) зобов’язання, що сприяють виконанню народногосподарського плану

2) зобов’язання, які не охоплені соціалістичним плануванням:

а) Зобов’язання, що виникають з договорів між громадянами.

б) Зобов’язання, що виникають з односторонніх актів.

в) Зобов’язання аліментування (рос.: алиментирования).

3) зобов’язання, які сприяють правильному розвиткові відносин у кожній із попередніх груп:

а) зобов’язання з заподіяння шкоди особистості або майну іншої особи.

б) зобов’язання з безпідставного отримання або збереження майна за рахунок іншої особи.

Іншого підходу дотримується О. С. Іоффе. Посилаючись на роботу М. В. Гордона, науковець виділяє 11 груп зобов’язань [22, с. 24-25]:

1) зобов’язання з оплатної реалізації майна (купівля-продаж, поставка, державна закупівля сільськогосподарської продукції, міна, довічне утримання),

2) зобов’язання з оплатної передачі майна в користування (майновий найм, найм житлового приміщення),

3) зобов’язання з безоплатної передачі майна у власність або у користування (дарування, позичка);

4) зобов’язання щодо виконання робіт (підряд, підряд на капітальне будівництво);

5) зобов’язання з надання послуг (доручення, комісія, зберігання, експедиція);

6) зобов’язання з перевезень (залізнична, морська, річкова, повітряна, автомобільне перевезення, буксирування морська і річкова);

7) зобов’язання по кредиту і розрахунків (позика, банківське кредитування, розрахунковий та поточний рахунки, розрахункові правовідносини, чек, вексель);

8) зобов’язання зі страхування (майнове страхування, особисте страхування);

9) зобов’язання за спільною діяльністю (спільна діяльність громадян, спільна діяльність соціалістичних організацій);

10) зобов’язання, що виникають з односторонніх правомірних дій (публічна обіцянка нагороди, ведення чужих справ без доручення);

11) охоронні зобов’язання (зобов’язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, рятування соціалістичного майна, безпідставного придбання або збереження майна)

Натомість з переходом від планової до ринкової економіки, розвитком євроінтеграційних процесів та інших чинників, кількість зобов’язань збільшилося. Зокрема, новими видами договірних зобов’язань за ЦК є лізинг, факторинг, франчайзинг (комерційна концесія), довірче управління майном, модифіковані моделі договору схову тощо, а недоговірних зобов’язань є вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення, створення загрози життю, здоров’ю, майну фізичної або юридичної особи [26, с. 9].

Виходячи зі структури ЦК, зобов’язальне право складається з договірного (Глави 52-77 ЦК) та недоговірного права (Глави 78-83 ЦК). До договірного права віднесено купівлю-продаж, дарування, ренту, довічне утримання, найом, найом житла, позичку, підряд, перевезення, зберігання, страхування, доручення, комісію, довірче управління майном, позику, кредит, банківський вклад, банківський рахунок, факторинг, розрахунки, франчайзинг та спільну діяльність, а до недоговірних зобов’язань — публічне обіцяння винагороди, ведення чужих справ без доручення, запобігання загрозі шкоди чужому майну, рятування здоров’я та життя іншій особі, заподіяння шкоди, створення небезпеки (загрози) життю та здоров’ю фізичних осіб, а також їхньому майну та майну юридичних осіб.

4. Складові та особливості зобов’язальних правовідносин.

Виходячи з того, що зобов’язання є правовідносини, то його складовими є суб’єкт, об’єкт та зміст [21, с. 9-12].

Згідно зі ст. 511 ЦК «сторонами у зобов’язанні є боржник і кредитор. У зобов’язанні на стороні боржника або кредитора можуть бути одна або одночасно кілька осіб. Якщо кожна із сторін у зобов’язанні має одночасно і права, і обов’язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов’язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї»

Як боржником, так і кредитором може бути будь-яка фізична чи юридична особа. Крім того, суб’єктами зобов’язання є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.

Слід зазначити, що для певної категорії суб’єктів можуть існувати обмеження, що зумовлені їхнім правовим статусом.

Так, в деяких договорах однією зі сторін може бути лише фізична особа [18, с. 199]. Зокрема, це передбачено ст. ст. 698, 746, 865, 973, 974, 1303 ЦК, Положенням про порядок надання фінансових послуг ломбардами [10], ст.92 СК. В інших договорах однією або обома сторонами можуть бути лише суб’єкти підприємництва (ст. ст. 633, 698, 712, 787, 865, 936, 956, 1033, 1079, 1117 ЦК тощо). За кредитним договором (ст. 1054 ЦК) однією стороною повинен бути або банк, або інша фінансова установа. Крім того, в доктрині говориться про те, що «на формування суб’єктивного складу можуть впливати фактори, пов’язані з укладенням договорів на біржі, аукціоні, на виконання державного замовлення тощо» [18, с. 200].

Іншою складовою зобов’язання є об’єкт, тобто те з приводу чого виникають, змінюються або припиняються зобов’язальні правовідносини.

На думку О. Ходико, «в будь-якому правовідношенні, в тому числі зобов’язальному, дії боржника є об’єктом, вони становлять зміст обов’язку останнього. Об’єктом зобов’язання є певні матеріальні та нематеріальні блага, що мають економічну форму товару, на які спрямовані дії зобов’язаної особи, що здійснюються нею в процесі реалізації свого юридичного обов’язку в зобов’язанні з метою задоволення інтересу кредитора, забезпеченого відповідним суб’єктивним правом» [34, с. 120-121].

Доцільнішою є думка [21, с. 11-12], згідно з якою слід розмежовувати юридичний та матеріальний об’єкт.

На їхню думку, «юридичним об’єктом зобов’язання, як і будь-яких цивільних правовідносин, визнається певна поведінка зобов’язаної особи … якщо обидва суб’єкти водночас виступають як кредитор і боржник, то в такому зобов’язанні можна виділити два юридичні об’єкти — дії кожного учасника, які вчиняються ним при виконанні функцій боржника» [21, с. 11-12]. Тобто юридичним об’єктом є поведінка зобов’язаної особи.

Матеріальний об’єкт — це майно або майнові права, за яким зобов’язальна особа повинна вчинити певні дії.

Зміст зобов’язання утворюють суб’єктивні права та обов’язки його учасників. Суб’єктивним цивільним правом є право вимоги, а суб’єктивним зобов’язальним обов’язком є борг. «Оскільки зобов’язання є правовідносинами майнового характеру, то і зміст їх становлять суб’єктивні права та обов’язки також майнового характеру» [21, с. 12].

Натомість в деяких випадках суб’єктивні права та обов’язки можуть мати немайновий характер. Зокрема, Р. А. Майданик [29, с. 69] виділяє три групи немайнових зобов’язань:

• послуги (лікарів, адвокатів – безоплатний захист свого клієнта);

• зобов’язання, які виступали як доповнення до основного майнового зобов’язання (найм житла із зобов’язанням повернення не пізніше певної години, не тримати тварин, не шуміти, не грати на музичних інструментах);

• непоіменовані зобов’язання (не грати в карти, не відвідувати розважальних закладів).

Особливе місце в зобов’язальних відносинах посідають підстави виникнення зобов’язання. Згідно з ч. 2 ст. 509 ЦК «зобов’язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу». Ч. 2 ст. 11 ЦК передбачає, що підставами виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема, є:

1) договори та інші правочини;

2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;

4) інші юридичні факти.

Не всі правочини є підставою виникнення зобов’язання. Наприклад, заповіт є одностороннім правочином, натомість він не створює зобов’язання.

Створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності не є підставою виникнення зобов’язання, тому положення ч. 2 ст. 509 ЦК є некоректним.

Завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі передбачено Главою 82 ЦК «Відшкодування шкоди».

Юридичним фактом, наприклад, може бути адміністративний акт. Зокрема, у разі викупу державою пам’ятки культурної спадщини (ст. 351 ЦК).

Якщо власник пам’ятки культурної спадщини не вживе заходів щодо її збереження, зокрема у зв’язку з неможливістю створення необхідних для цього умов, суд за позовом відповідного органу охорони культурної спадщини може постановити рішення про її викуп. Викупна ціна пам’ятки культурної спадщини визначається за згодою сторін, а в разі спору — судом. (ч. ч. 2, 5 ст. 351 ЦК)

5. Принципи зобов’язального права

В теорії права принципи визначаються як «основоположні загальноприйняті норми-ідеї (вихідні начала), що виражають сутність права, закономірності його розвитку і мають найвищий авторитет, тобто є незаперечними вимогами, що висуваються до учасників суспільних відносин з метою встановлення соціального компромісу і порядку» [32, с. 241]. Саме принципи визначають на чому повинні ґрунтуватися наступні (конкретні) ті чи інші правовідносини. Крім того, принципи права є правовими орієнтирами для законодавця.

Принципи бувають загальноправові, міжгалузеві (галузеві), підгалузеві, інституційні [32, с. 243-244]. Загальноправові принципи поширюються на всі суспільні відносини, включаючи зобов’язальні. До таких принципів можна віднести: верховенство права, відповідальність за заподіяну шкоду, неприпустимість будь-якої дискримінації у реалізації прав і свобод, заборона зловживання правом тощо.

До галузевих (деякі з них є міжгалузевими) відносять принципи, що встановлюють орієнтири для визначеного предмету певної галузі. Так, ч. 1 ст. 3 ЦК передбачає галузеві (міжгалузеві) принципи цивільного права, які також поширюються на зобов’язальні правовідносини в межах особливостей, що характерні для зобов’язального права. Зокрема, це є свобода договору (п. 3); свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом (п. 4); судовий захист цивільного права та інтересу (п. 5); справедливість, добросовісність та розумність (п. 6). Тобто принципи передбачені п. п. 3-6 ч. 1 ст. 3 ЦК є як цивільно-правовими, так і зобов’язальними. Крім того, принципи передбачені п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК передбачені ч. 3 ст. 509 ЦК, згідно якої «зобов’язання має грунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості».

Принцип свободи договору передбачений ст. ст. 6, 627 ЦК. Суть цього принципу зводиться до наступних положень:

• сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства.

• сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами.

• сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

• сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Принцип свобода підприємницької діяльності передбачений ст. 42 Конституції України [1] та ст. ст. 43, 44 ГК. Фактично цей принцип включає в себе те, що підприємці вільно обирають вид підприємницької діяльності, самостійно формують програми діяльності, вибирають постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучають матеріально-технічні, фінансові та інших види ресурсів, вільно наймають працівників тощо. Даний принцип характерний для зобов’язального права тим, що в ході підприємницької діяльності підприємці в переважній більшості знаходяться в правових зв’язках, що обумовлюється самою природою підприємства.

Принцип судовий захист цивільного права та інтересу зводиться до наступних моментів.

• Кредитор має право на судовий захист у разі невиконання або неналежного виконання зобов’язання шляхом майнових санкцій (п. 8 ч. 2 ст. 16 ЦК).

• Сторони мають право в судовому порядку змінити чи припинити зобов’язання (п. п. 6, 7 ч. 2 ст. 16 ЦК).

• Кредитор має право вимагати виконання зобов’язання в натурі (п. 5 ч. 2 ст. 16 ЦК).

• Сторони мають право на відшкодування моральної шкоди п. 9 ч. 2 ст. 16 ЦК).

Крім того, окремі положення цього принципу можна знайти в ст. ст. 215, 611, 615, 622 ЦК.

Принципи справедливості, добросовісності та розумності, як правильно їх охарактеризувала Т. В. Боднар, є оціночними і «через ці оціночні поняття законодавець надає суб’єктам реалізації правових норм у процесі такої реалізації … права і можливість самим визначити ту міру, що відділяє один правовий стан від іншого, або правовий стан від неправового» [13, с. 17].

Крім цих принципів науковці зазначають інші принципи. Зокрема, це принцип моральності. Він закріплений в ч. 4 ст. 13 ЦК, згідно якої «при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства» та ч. 1 ст. 203, згідно якої «зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам».

Інституційними принципами можна визначити, наприклад, принципи виконання зобов’язань. В радянській період (за О. С. Іоффе) основними принципами виконання зобов’язань визначалися такі: принцип реального виконання, принцип взаємного сприяння, принцип економічності, принцип належного виконання зобов’язань [22, с. 59-69]. Ф.І. Гавзе використовує замість принципу «взаємного сприяння», принцип «товариського співробітництва» [16, с. 37-45].

На думку Т. В. Боднар [32, с. 17], в сучасних умовах існування принципів «стабільності зобов’язань», «товариського співробітництва» та «економічності» заперечується. На її думку, до принципів виконання договірних зобов’язань можна також віднести принцип обов’язковості договору (ст. 629 ЦК). Іншої позиції дотримується С. М. Бервено та О. В. Дзера. На їхню думку, принцип економічності набув актуальності в сучасних ринкових умовах та «буде сприяти підвищенню доходів сторін, зменшення їх матеріальних та нематеріальних витрат» [35, с. 37-38]. Цей принцип передбачається в ст. ст. 838, 839, 840, 844, 845, 847, 852, 853 ЦК. На думку вчених, принцип взаємного співробітництва сторін не має достатніх підстав для виокремлення, а тому краще говорити про єдиний принцип економічності та співробітництва сторін [35, с. 39].

Важливе значення для зобов’язального права є співвідношення інституційних принципів, а саме принципу належного та реального виконання. Законодавець передбачає лише принцип належного виконання, який закріплений в ст. 526 ЦК. В доктрині також існують різні підходи щодо співвідношення цих принципів. Натомість раціональною є думка М. І. Брагінського та В. В. Вітрянського, які зазначають, що принципи належного та реального виконання є явищами різноплощинними. У принципі реального виконання проявляється сутність виконання як здійснення певної дії, а в принципі належного виконання – якісна характеристика дій або утримання від дії [14, с. 418].

Висновки

Таким чином, виходячи з всього вищезазначеного, можна сказати, що зобов’язальне право посідає провідне місце як в цивільному праві, так і в системі права взагалі.

Історично зобов’язальне право ґрунтувалося на нормах звичаєвого права, а пізніше – на писаних актах. Ще в античний час на землях України функціонували окремі інститути зобов’язального права. З переходом від рабовласницької суспільно-економічної формації до феодальної зобов’язальне право особливого розвитку набуло заставне право. Давня традиція розвитку зобов’язального права, на яке впливало «європейське» та російське, а пізніше радянське право дало свої результаті, що виявляються в розвитку доктрини або теорії цивільного права, практики судів та законодавчої техніки.

Зобов’язальне права можна визначити як сукупність цивільно-правових норм та принципів, що регулюють за допомогою цивільно-правових методів суспільні відносини, що є відносними та майновими і складаються у зв’язку з передачею майна, виконанням робіт, наданням послуг або сплатою грошей між суб’єктами цивільного права.

Зобов’язання має ознаки, що відмежовує його від інших цивільно-правових відносин. Майнова ознака відмежовує зобов’язання від особистих немайнових відносин. Відносність в свою чергу відмежовує зобов’язання від абсолютних відносин (речових прав).

Зобов’язальне право має свою систему, яка виходить за межі книги п’ятої ЦК. Спадковий договір слід відносити до зобов’язального права, адже відносини, що виникають за відповідним договором є ближчими до зобов’язального права ніж до спадкового права. Спадковий договір слід відмежовувати від спадкування. Шлюбний договір слід визначати також інститутом зобов’язального права, оскільки він характеризується відносністю, майновим характером та іншими ознаками, що є характерні для зобов’язань. Проблематичним виступає питання щодо господарських договорів. Господарсько-майнові зобов’язання слід розглядати як вид цивільних договорів, оскільки це опосередковано передбачено ГК. Організаційно господарські зобов’язання слід розглядати як публічно-правові (адміністративні) обов’язки, а не зобов’язання.

В доктрині зобов’язального права існують різні підходи щодо визначення структури або системи зобов’язального права, що було обумовлено різним розвитком науки, наявністю різних економічних відносин та наявністю тих чи інших законодавчих орієнтирів. Найбільш прийнятним є поділ зобов’язального права на договірне та недоговірне право, що включають окремі інститути зобов’язального права.

Зобов’язання – це правовідношення, а тому воно складається з суб’єкта, об’єкта та змісту.

Суб’єктом є фізичні особи, юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.

Об’єкт буває юридичний та матеріальний. Юридичним об’єктом є поведінка зобов’язаної особи. Матеріальний об’єкт — це майно або майнові права, за яким зобов’язальна особа повинна вчинити певні дії.

Зміст зобов’язання складається з права – право вимоги, та обов’язку – борг. Як правило, зміст зобов’язання є майновим, натомість, на думку деяких вчених, іноді зміст зобов’язання може бути немайновим (не грати в карти, не відвідувати розважальних закладів тощо).

Дещо непослідовним є виклад норми закріпленої ч. 2 ст. 509 ЦК, що відсилає до ст. 11 ЦК та визначає підстави виникнення зобов’язань. Натомість створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності не є підставою виникнення зобов’язань. Тому актуальним постає питання внесення змін до ЦК.

Принципами зобов’язального права є висхідними нормами-ідеями, на яких ґрунтуються суспільні відносини з приводу передачі майна, виконання робіт, надання послуг або сплати грошей.

Загальноправовими принципами, що є характерними для зобов’язального права є верховенство права, відповідальність за заподіяну шкоду, неприпустимість будь-якої дискримінації у реалізації прав і свобод, заборона зловживання правом тощо.

Принципами зобов’язального права є свобода договору; свобода підприємницької діяльності; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність, розумність; моральність.

Інституційними принципами є принцип реального виконання, принцип належного виконання зобов’язань, принцип економічності та співробітництва сторін. Інституційним принципом виступає також принцип обов’язковості договору, який є характерним для договірного права.

Принцип реального виконання та принцип належного виконання зобов’язань є явищами різноплощинними.

Список використаних джерел

І. Нормативні матеріали

1) Конституція України / Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, N 30, ст. 141

2) Господарський кодекс України / Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, N 18, N 19-20, N 21-22, ст.144

3) Сімейний кодекс України / Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2002, N 21-22, ст.135

4) Цивільний кодекс України / Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, NN 40-44, ст.356

5) Закон України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» / Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1997, N 5, ст. 28

6) Закон України ”Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» / Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2004, N 11, ст.140

7) Закон України «Про заставу» / Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1992, N 47, ст.642

8) Закон України «Про іпотеку» / Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, N 38, ст.313

9) Закон України «Про іпотечні облігації» / Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2006, N 16, ст.134

10) Положення про порядок надання фінансових послуг ломбардами, затвердженого розпорядженням Держфінпослуг від 26 квітня 2005 р. / Офіційний вісник України — 2005 р. — № 21, — ст. 1146

11) Цивільний кодекс Української РСР від 18 червня 1963 р. // Відомості Верховної Ради УРСР.-1963.-№30.-ст.463

12) Цивільний кодекс УРСР від 16.12.1922 р. // ЗУ УРСР. – 1922. – № 55. – Ст. 780.

II. Спеціальна література

13) Боднар Тетяна Валеріївна Теоретичні проблеми виконання договірних зобов’язань (цивільно-правовий аспект) : Автореф. дис. … доктора юрид. наук: 12.00.03 / Боднар Тетяна Валеріївна; Бондар Т.В.; КНУТШ. – Київ, 2005. – 34с.

14) Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Книга первая: Общие положения: Изд. 2-е, испр. М.: «Статут», 1999. 848 с.

15) Вінник О.М. Господарське право: навч. посіб. — 2-ге вид., змінене та доп. — К. : Правова єдність, 2009. — 766с.

16) Гавзе Ф.И. Обязательственное право / Ф.И. Гавзе. – Минск, 1968. – 126с.

17) Гавриленко О. А. Становлення інституту зобов’язального права в античних державах північного причорномор’я / [Електронний ресурс]: Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/natural/vkhnu/Pravo/2009_841/40.pdf

18) Договірне право України. Загальна частина : навч. посіб. / Т. В. Боднар, О. В. Дзера, Н. С. Кунєцова та ін.; за ред. О. В. Дзери. – К. : Юрінком Інтер, 2008. – 896 с.

19) Договірне право України. Особлива частина : навч. посіб. / Т. В. Боднар, О. В. Дзера, Н. С. Кунєцова та ін.; за ред. О. В. Дзери. – К. : Юрінком Інтер, 2009. – 1200 с.

20) Захарченко П. П. Історія держави і права України: Підручник. – К.: Атіка, 2005. – 368 с.

21) Зобов’язальне право: теорія і практика. Навч. посібн. для студентів юрид. вузів і фак. ун-тів / О. В. Дзера, Н. С. Кузнєцова, В. В. Луць та інші; За ред. О. В. Дзери. — К.: Юрінком Інтер, 1998. — 912 с.

22) Иоффе О. С. Обязательственное право. –М.:«Юрид. лит.», 1975. – 880 с.

23) Історія держави і права України: Підручник. — У 2-х т. / За ред. В. Я. Тація, І. А. Й. Рогожина. Том 1. — Кол. авторів: В. Д. Гончаренко, А. Й. Рогожин, О. Д. Святоцький та ін. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2000. — 646 с.

24) Історія держави і права України: Підручник. — У 2-х т. / За ред. В. Я. Тація, І. А. Й. Рогожина. Том 2. — Кол. авторів: В. Д. Гончаренко, А. Й. Рогожин, О. Д. Святоцький та ін. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2000. — 580 с.

25) Історія українського права: Посібн. / І. А. Безклубий, І. С. Гриценко, О. О. Шевченко та ін.; — К.: Грамота, 2010. – 336 с.

26) Кузнєцова Н. Принципи сучасного зобов’язального права України // Українське комерційне право : науково-практичний журнал / Центр комерційного права. – Київ, 2003. – № 4 : Зобов’язальне право в Україні. – С. 9-17

27) Литвин В. М., Мордвінцев В. М., Слюсаренко А. Г. Історія України: Навч. посіб. — К.: Знання, 2008. – 957 с.

28) Майданик Р. Місце зобов»язання в праві України // Підприємництво, господарство і право : Науково-практичний, господарсько-правовий журнал / Ін-т приватного права і підпр-ва АПрН України та інш. – Київ, 2006. – № 4. – С. 3-7

29) Майданик Р. Поняття зобов’язання в цивільному праві України // Підприємництво, господарство і право : Науково-практичний, господарсько-правовий журнал / Ін-т приватного права і підпр-ва АПрН України та інш. – Київ, 2006. – № 3. – С. 67-72

30) Новицкий Й Б., Лунц Л.А. Общее учение об обязательстве – М.: Юр. лит. – 1950. – 418 с.

31) Остапенко Т.О. Зобов»язальне право Гетьманщини за «Правами, за якими судиться малоросійський народ » 1743 року // Митна справа : Науково-аналітичний журнал з питань митної справи та зовнішньоекономічної діяльності / ОНЮА; ТзОВ » Митна газета». – Львів, 2007. – № 3. – С. 52-56.

32) Скакун О. Ф. Теорія права і держави: Підручник. К.: Алерта ; КНТ ; ЦУЛ, 2009, 520 с.

33) Харитонов Є.О., Харитонова О.І, Старцев O.B. Цивільне право України : Підручник. — Вид. 2, перероб. і доп. — К. : Істина, 2009. — 816 с.

34) Ходико Ю. Проблема визначення об’єкта зобов’язального правовідношення // Вісник прокуратури : загальнодержавне фахове юридичне видання / Генеральна прокуратура України; Нац. юр. ак. України ім. Ярослава Мудрого; КНУТШ. – Київ, 2008. – № 9. – С. 113-121.

35) Цивільне право України. Загальна частина : підручник / за ред. О.В.Дзери, Н.С.Кунєцової, Р.А. Майданика. – 3-тє вид., перероб. і допов. – К. : Юрінком Інтер, 2010. – 976 с.

Запись опубликована в рубрике Право с метками , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , . Добавьте в закладки постоянную ссылку.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *