Кобрін А. Є. Основні доктрини імунітету держави // Курсова робота з міжнародного приватного права за 4 курс — Київ — 2013 — 31 с.

Більша частина цієї роботи опублікована на проекті «WikiLaw»
Кобрін А. Є. Основні доктрини імунітету держави // Курсова робота з міжнародного приватного права за 4 курс — Київ — 2013 — 31 с.
Вступ

Активні процеси глобалізації, розширення сфери регулювання міждержавних відносин, уніфікації міжнародних відносин, розширення сфери торгівлі на міжнародному ринку, поява нових способів та засобів ведення комерційної та некомерційної діяльності, розширення сфери свободи у виборі методів та виборі варіантів ведення підприємницької діяльності та інші процеси, які відбуваються останнім часом у світі та сприяють збільшенню динаміки зростання обороту благ між суб’єктами — все це свідчить про актуальність врегулювання таких процесів, особливо це пов’язано з рівністю суб’єктів, які вступають у відносини з приводу обороту певних благ за певними правовими конструкціями (договір купівлі-продажу, договір перевезення тощо). В такому випадку такі відносини є за своєю правовою природою цивільними (приватними), тобто такими, що базуються на рівності сторін. В такому випадку говорять не про фактичну рівність таких суб’єктів, а саме про юридичну, тобто в такому випадку говориться про рівність прав і обов’язків суб’єктів, які вступають в цивільні (приватні) відносини. Натомість в деяких випадках певні суб’єкти в силу свого статусу можуть мати особливу правову природу, яка дозволяє їм нівелювати принципом рівності. Саме одним з таких суб’єктів є держава як особливий учасник цивільних (приватних) відносин, що особливо відображається в міжнародному приватному праві. Однією з основ такого висновку є інститут так званого імунітету держави, який за своєю правовою природою є похідним від принципу суверенітету держави.

Саме в аспекті цього видається актуальним (саме це становить завдання):

• визначити правову природу держави як суб’єкта приватних відносин; правову природу інституту імунітету держави;

• дослідити ґенезу правового імунітету; правове регулювання інституту імунітету держави; доктринальні підходи щодо правового імунітету;

• розглянути практику реалізації правового імунітету Україною у міжнародних приватних відносин;

• виробити власну думку з приводу питань перерахованих вище.

Об’єктом роботи є імунітет держави та інші пов’язані з ним явища.
Метою написання роботи є пізнання та дослідження інституту імунітету держави в міжнародному приватному праві.

Список використаних джерел при написанні цієї роботи включає в себе три елементи: нормативні матеріали, спеціальна література та практичні матеріали.

Серед нормативних матеріалів були використані Конституція України, Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, Господарський процесуальний кодекс України, Європейська конвенція про імунітет держави, Конвенцію ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності та інші правові акти.

До спеціалізованої літератури було обрано роботи як радянських вчених, так і сучасних вчених-правознавців: М.М. Богуславский, О. Брильов, О.Т. Гіренко, О. Григоров, Ю. М. Дзера, Ю.М. Дружченко, Є. Корнійчук, Г.К. Дмитрієва тощо.

При розгляді питань в роботі були використані практичні матеріали (судові рішення іноземних держав та рішення Конституційного Суду України).

1. Особливості правового становища держави як учасника цивільних відносин

Держава є складним, багаторівневим, багатовимірним, системним утворенням, яке виникло в процесі організації суспільства для можливості забезпечення управління державою. Натомість з часом суспільні відносини почали набувати законодавчої форми регулювання і держава поступово почала прирівнювати себе у зв’язках, що були з іншими суб’єктами.

В сучасному вимірі держава набула особливого становища, а тому її можна кваліфікувати як утворення з подвійною правовою природою.

Позицією, що підтверджує таке розуміння може бути думка Ю. М. Дзери, який зазначає, що «[д]ержава, будучи в першу чергу особливим публічно-правовим утворенням, спроможна впливати на виникнення, зміну та припинення в межах її території будь-яких правовідносин, у тому числі й цивільних. У зв’язку з цим найбільш актуальними питаннями по відношенню до такого публічно-правового утворення є питання щодо визначення меж та особливостей його участі у цивільних правовідносинах. Оскільки визнання держави рівноправним учасником цивільних правовідносин ще зовсім не означає, що до такого утворення або ж до майна, яке виступає об’єктом державної власності, можуть бути в повній мірі застосовані заходи примусу, відповідальності тощо, які застосовуються до звичайних учасників цивільних відносин, наприклад, фізичних або юридичних осіб. Натомість наявність у держави згадуваних особливостей не є чимось незвичайним або новим, оскільки їх формування та становлення відбувалося з урахуванням специфіки тих відносин, які існували в суспільстві на кожному етапі його розвитку.» 1. Хоч автор прямо і не говорить про це, але здається, що держава в певних випадках виражає свою «приватну» сторону, а в інших — «публічну», а тому здається, що в цьому випадку можна говорити про подвійність правової природи держави2. Слід зазначити, що вступ держави у приватні відносини не є підставою для припинення її публічних повноважень, оскільки такі відносини за своєю природою є різними, хоча вони є взаємодоповнюючими.

Основними нормативно-правовими актами, які встановлюють правовий статус держави в приватних відносинах, а також в пов’язаних з ними, в контексті імунітету держави є Конституція України (КУ), Цивільний кодекс України (ЦКУ), Господарський кодекс України (ГКУ) та інші акти законодавства.

Зокрема, ст. 1 КУ проголошує, що «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава» 3. Ст. 2 КУ визначає, що «[с]уверенітет України поширюється на всю її територію. Україна є унітарною державою. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.» 4. Ч. 4 ст. 13 КУ зазначає, що «[д]ержава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом.» 5. Ч. 1 ст. 17 КУ: «[з]ахист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.» 6. Ч. ч. 1-4 ст. 41 КУ: «[к]ожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.» 7. Ці положення Конституції України свідчать в основному про публічний характер держави, що логічно в силу того, що конституція як нормативно-правовий акт встановлює основи суспільного, в тому числі державного ладу, а тому ці норми основного закону можна віднести до тих, що встановлюють передумови для визначення держави як особливого учасника цивільних відносин.

Цивільний кодекс України, будучи актом «приватного» права, «розкриває» іншу сторону держави — саме як учасника цивільних відносин. Зокрема, ст. 2 ЦКУ зазначає, що «[у]часниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи… Учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.» 8. Згідно з ч. 1 ст. 8 ГКУ «[д]ержава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є суб’єктами господарювання.» 9. Ст. 167 ЦКУ зазначає, що «1. Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

2. Держава може створювати юридичні особи публічного права (державні підприємства, навчальні заклади тощо) у випадках та в порядку, встановлених Конституцією України (254к/96-ВР) та законом.

3. Держава може створювати юридичні особи приватного права (підприємницькі товариства тощо), брати участь в їх діяльності на загальних підставах, якщо інше не встановлено законом.» 10.

В цілому, ці положення є основою правового статусу, які, в принципі, надають, як правило, рівні права з іншими учасниками цивільних відносин, хоча не без певних обмежень, що лише підтверджує подвійну природу держави.

В доктрині права існують різні точки зори з приводу правового становища держави11. Натомість з аналізу наукових думок можна визначити такі особливості щодо участі держави в приватних відносинах, в тому числі міжнародних приватних:

1) «держава, приймаючи участь у приватноправових відносинах на рівних засадах поряд з іншими учасниками таких відносин (ст.1 та ст.2 ЦК України), хоча й не втрачає своїх владних повноважень» 12;

2) держава є суб’єктом права інтелектуальної власності, до якої такі права можуть перейти за законом або за договором (однак набуття державою об’єктів права інтелектуальної власності здійснюється через механізм участі у цивільних правовідносинах юридичних осіб публічного права)13;

3) при даруванні держава може виступати як на стороні обдарованого, так і на стороні дарувальника (однак при здійсненні дарування майна уповноважений суб’єкт, який буде діяти від імені держави, повинен мати необхідний обсяг повноважень на здійснення таких дій (компетенцію) )14;

4) при спадкуванні держава здатна виступати спадкоємцем за заповітом. Крім того, держава також може виступати набувачем у спадковому договорі через механізм участі у цивільних правовідносинах юридичних осіб публічного права 15;

5) у внутрішньодержавних цивільних правовідносинах держава позбавлена судового імунітету 16;

6) держава має суверенітет, політичну владу, розгалужену систему представників, що визначає її можливість участі в цивільному процесі 17;

7) тощо.

Таким чином, держава є специфічним суб’єктом цивільного права, специфіка якого обумовлена можливістю перебувати як в публічних, так і приватних відносинах. У зв’язку з цим, участь держави у цивільних правовідносинах є її факультативною метою, яка передусім пов’язана з необхідністю реалізації функцій держави. Вступаючи у цивільні правовідносини, держава, не втрачаючи своїх публічно-правових повноважень, діє на рівних правах з іншими учасниками таких правовідносин. Держава може вступати у ряд приватних відносин (відносини з приводу речових прав, відносини з приводу права власності, договірні відносини, спадкові відносини, цивільні процесуальні відносини тощо).

__________________________________________

1 Дзера Ю. М. Держава як учасник цивільних правовідносин : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 / Дзера Юрій Миколайович ; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. — К., 2011. — C. 3.

2 Слід зазначити, що така думка обґрунтовувалася вже в деяких роботах: Чучкова Н. Іноземна держава як учасник цивільного процесу України // Право України : юридичний журнал : науково-практичне фахове видання / Нац. акад. правових наук України ; Ін-т держ. і права ім. В.М. Корецького НАН України ; Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Я. Мудрого» та ін. – Київ, 2011. – № 11/12. – С. 276-282.

3 Конституція України / Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, N 30, ст. 141

4 там же.

5 там же.

6 там же.

7 там же.

8 Цивільний кодекс України / Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, NN 40-44, ст.356.

9 Господарський кодекс України / Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, N 18, N 19-20, N 21-22, ст.144.

10 Цивільний кодекс України / Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, NN 40-44, ст.356.

11 Див. дет.: Цивільне право України. Загальна частина : підручник / за ред. О.В.Дзери, Н.С.Кунєцової, Р.А. Майданика. – 3-тє вид., перероб. і допов. – К. : Юрінком Інтер, 2010. – С. 456-462; Дзера Ю. М. Теоретико-правові підходи щодо участі держави у цивільних відносинах та її правосуб’єктності / Ю. М. Дзера // Форум права. – 2010. – № 1. – С. 66–67 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2010-1/10djmtip.pdf

12 Дзера Ю. М. Теоретико-правові підходи щодо участі держави у цивільних відносинах та її правосуб’єктності / Ю. М. Дзера // Форум права. – 2010. – № 1. – С. 68 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2010-1/10djmtip.pdf

13 Дзера Ю. М. Держава як учасник цивільних правовідносин : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 / Дзера Юрій Миколайович ; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. — К., 2011. — С. 11.

14 там же

15 там же

16 Цивільне право України. Загальна частина : підручник / за ред. О.В.Дзери, Н.С.Кунєцової, Р.А. Майданика. – 3-тє вид., перероб. і допов. – К. : Юрінком Інтер, 2010. – С. 456; Дзера Ю. М. Теоретико-правові підходи щодо участі держави у цивільних відносинах та її правосуб’єктності / Ю. М. Дзера // Форум права. – 2010. – № 1. – С. 68 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2010-1/10djmtip.pdf

17 Чучкова Н. Іноземна держава як учасник цивільного процесу України // Право України : юридичний журнал : науково-практичне фахове видання / Нац. акад. правових наук України ; Ін-т держ. і права ім. В.М. Корецького НАН України ; Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Я. Мудрого» та ін. – Київ, 2011. – № 11/12. – С. 281.

2. Доктринальні підходи щодо імунітету держави

В доктрині міжнародного приватного права існує багато думок з приводу імунітету держави, а тому тут буде охарактеризовано лише загальні моменти.

2.1. Загальна характеристика доктрини імунітету держави

В доктрині міжнародного приватного права, як правило, виділяють 5 основних елементів імунітету держави18:

— судовий імунітет (юрисдикційний імунітет) — непідсудність держави суду іноземної держави;

— імунітет без попереднього забезпечення позову — заборона застосовувати будь-які заходи для попереднього забезпечення позову;

— імунітет від примусового виконання іноземного судового рішення — заборона приймати будь-які примусові заходи із виконання судового (арбітражного) рішення будь-якими органами іноземної держави;

— імунітет власності держави — недоторканність державної власності, що знаходиться на території іноземної держави;

— імунітет угод (контрактів) держави — до контрактів, які укладаються державою і фізичною чи юридичною особою, повинно застосовуватися саме право держави, якщо немає інших домовленостей.

Трохи інший підхід можна побачити в роботі М.М. Богуславского, який виділяє окреме поняття судовий імунітет держави, яке включає: 1) судовий імунітет у вузькому розумінні, тобто непідсудність; 2) імунітет без попереднього забезпечення позову; 3) імунітет від примусового виконання іноземного судового рішення. Окремо науковець виділяє імунітет власності держави та податковий імунітет19.

Слід відмітити, що існує дві основоположні концепції імунітету держави — абсолютний та функціональний (обмежений).

2.2. Концепція абсолютного імунітету держави

Відповідна концепція полягає у праві держави застосовувати імунітет у повному обсязі, з усіма його елементами, який поширюється як на будь-яку діяльність держави, так і на будь-яку власність держави. Ця концепція побудована на принципі рівності держав, за яким держава не може здійснювати свою юрисдикцію щодо іншої іноземної держави (par in parem non habet jurisdictionem)20.

Ця концепція є актуальною лише в період, коли для відповідної держави існує певна загроза з боку інших держав. Натомість в цей час такий імунітет не є актуальним і лише призупиняє торгівельні зв’язки між державами і в певних випадках може призвести до втрати репутації на міжнародному ринку, погіршенню інвестиційного клімату тощо.

2.3. Концепція функціонального (обмеженого) імунітету

Більш прогресивною і такою, що відповідає сучасному розвитку міжнародного обороту є концепція функціонального (обмеженого) імунітету, яка заснована на принципі розмежування публічних та приватних функцій держави. Держава залежно від здійснюваних функцій може брати участь у міжнародних відносинах як носій публічної влади — суверена (jure imperii), або як учасник приватноправих відносин (jure gestionis). За цією концепцією вказують на те, що коли держава здійснюю угоди зовнішньої торгівлі, вона відмовляється від свого імунітету і розглядається як приватна особа21.

В цій концепції виділяють два її види: концепція функціонального імунітету та концепція обмеженого імунітету. Натомість функціональна концепція, яка базується на розподілі функцій держави на публічні і приватні, є складною для застосування в практиці, оскільки немає чітких критеріїв виділення, що відноситься до публічного, а що до приватного. А з цього випливає можливість вільного застосування норм іноземним судом, що становить ще один недолік такої концепції 22.

Більш прогресивною і однією з можливих концепцій, на якій може базуватися уніфікована міжнародна угода між державами щодо імунітету держави, є концепція обмеженого імунітету. Хоча тут слід зазначити, що навіть в такому випадку можливо будуть підстави для вільного тлумачення понять (наприклад, з приводу понять «комерційний правочин», «державне підприємство» тощо 23).

Таким чином, існують різні точки зору з приводу імунітету держави. Щодо питання складових елементів, то різні науковці виділяють різні елементи імунітету (судовий імунітет (юрисдикційний імунітет); імунітет без попереднього забезпечення позову; імунітет від примусового виконання іноземного судового рішення; імунітет власності держави; імунітет угод (контрактів) держави, податковий імунітет тощо). Існують дві основоположні концепції імунітету держави — абсолютний та функціональний (обмежений). Абсолютний імунітет, хоч і може слугувати засобом захисту держави, але його застосування може негативно вплинути на відношення інших держав, що не буде забезпечувати функціонування економіки. Концепція функціонального (обмеженого) імунітету є гнучким засобом. Ця концепція відповідає принципам приватного права, що означає, що держава в відносинах, в яких немає підпорядкування, сторони повинні бути рівними.

__________________________________________

18 Международное частное право. Под ред. Дмитриевой Г.К. 2-е изд., перераб. и доп. — М.: 2004. — С. 257-260; Цивільне право України. Загальна частина : підручник / за ред. О.В.Дзери, Н.С.Кунєцової, Р.А. Майданика. – 3-тє вид., перероб. і допов. – К. : Юрінком Інтер, 2010. – С. 490-491.

19 Богуславский М.М. Иммунитет государства. — М.: Изд-во ИМО, 1962. — С. 16-25.

20 Богуславский М.М. Иммунитет государства. — М.: Изд-во ИМО, 1962. — С. 16.; Цивільне право України. Загальна частина : підручник / за ред. О.В.Дзери, Н.С.Кунєцової, Р.А. Майданика. – 3-тє вид., перероб. і допов. – К. : Юрінком Інтер, 2010. – С. 491.

21 Цивільне право України. Загальна частина : підручник / за ред. О.В.Дзери, Н.С.Кунєцової, Р.А. Майданика. – 3-тє вид., перероб. і допов. – К. : Юрінком Інтер, 2010. – С. 491.

22 З цього приводу див.: Гіренко О.Т. Використання юрисдикційних імунітетів держави та її власності в цивільних угодах за її участю // Науковий вісник Дипломатичної академії України / Дипломатична академія України. – Київ, 2004. – Вип. 10, ч.2 : Зовнішня політика і дипломатія: погляд із 21 століття. – С. 119-131.

23 щодо деяких аспектів цієї проблеми див.: Дружченко Ю.М. Основні доктрини імунітету держави // Часопис Київського університету права : український науково-теоретичний часопис / Київський ун-т права НАН України, Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – Київ, 2010. – № 2. – С. 319-320; Григоров О. «Державне підприємництво» і юрисдикційні імунітети держав та їхньої власності // Український часопис міжнародного права : науково-практичний журнал. Міжнародне право. Порівняльне правознавство / Ін-т міжнародних відносин Київського нац. ун-ту ім. Тараса Шевченка; Всеукраїнська громадська організація «Українська асоціація міжнародного права»; Юридична фірма «Проксен». – Київ, 2002. – № 2. – С. 48-51.

3. Нормативні-правові основи положення про імунітет держави

Перед тим, як розглядати питання імунітету держави, слід відмітити основні риси розвитку цього поняття, його появу, його передісторію.

3.1. Історичні аспекти зародження правового імунітету та імунітету держави

В словниках термін «імунітет» розглядається, як правило, у двох значеннях — біологічному та юридичному24.

Цей термін походить від латинського immunitas (immunitatis), що означає звільнення від чогось, недоторканність, незалежність. В юридичному значенні термін «імунітет» був відомий ще Стародавньому Риму і означав звільнення від податків або громадських обов’язків, зокрема військової служби (immunis vacatio militiae) постійно (напр., жерці, чоловіки старше 45 років) чи на певний час (напр., immunis apparitores – імунітет штабного службовця нижчого рангу), що надавався окремій особі, соціальній категорії чи громаді Сенатом, а пізніше імператором25.

В період середньовіччя правовий імунітет трансформувався і надавався феодалові для здійснення судових, податкових та адміністративних прав на певній території. В чомусь такий імунітет був схожий з сучасним імунітетом держави — об’єднуючим фактором є певний суб’єкт, який може вчинювати певну юрисдикцію на певній території. Відмінним аспектом є те, що в середньовіччя такий суб’єкт не мав суверенітету.

Щоб розкрити картину середньовічного імунітету, можна навести думку відомого науковця середньовіччя Еге Аннерса, який в своїй роботі «Історія європейського права» зазначає, що характерною рисою феодального ладу в тій формі, в якій він виник у франкському державі і потім поширився по всій Європі (за винятком Швеції, Норвегії та Фінляндії), був правовий імунітет як самого феодала, так і його чиновників. Це в тій же мірі відносилося і до власності церков. Королівські чиновники навіть не мали права і ногою ступити на землю феодала або його васала. Не мали вони й права вершити якої б то не було суд або чинити розправу і влаштовувати екзекуції на їхній землі, тобто виконувати свої прямі обов’язки по боргу та службі на цих землях. Землі феодалів і їх васалів не підлягали офіційним обкладенню податками26.

В літературі з приводу дослідження імунітету в цей період можна побачити тенденцію, що в різних державах був різний обсяг імунітету27.

Далі інститут правового імунітету трансформувався і певні його аспекти сформували інститут імунітету держави. Слід відмітити той факт, що спочатку імунітет держави базувався на основі суверенітету і переважно регулювався правовими звичаями. Одним з таких звичаїв є принцип comitas gentium 28. Наступним джерелом, яке лише підтвердило існування правових звичаїв, є судові рішення. Зокрема:

• рішення голландського суду в 1688 р.,яким було визнано імунітет іноземної країни: три іспанських воєнних кораблі були затримані в іноземному порту, у зв’язку з претензіями приватних осіб до іспанського короля, але арешт був знятий та визнаний не правомірним, так як він порушував правила ввічливості по відношенню до іноземного суверена 29;

• рішення Верховного суду США 1812 р. у справі «The Schooner Exchange v. M`Faddon», яке вказувало на наявність міжнародного правового звичаю: «[ц]я повна рівність та абсолютна незалежність суверенів та ці спільні інтереси, спонукаючи їх до взаємних відносин, а також обмін добрими послугами один з одним, започаткували різновидність судових справ, які виходять з того, що кожен суверен відмовляється від виконання частини тієї повної, виключно територіальної юрисдикції, яка розглядається як властивість кожної держави» 30;

• інші судові рішення, що торкалися імунітету держави 31:

— «The Prins Frederik» (1820 р., Англія);

— «Blanchet c. Gouvernement d’Haïti» («…ст. 14 Цивільного кодексу Франції («Иностранец, даже не находящийся во Франции, может быть вызван во французские суды для выполнения обязательств, заключенных им во Франции и с французом; он может быть привлечен к французским судам по обязательствам, заключенным им в иностранном государстве с французом.» 32 — А. К.), яка дозволяє подавати позови проти іноземців, не розповсюджується на іноземні держави.» — 1827 р., Франція);

— «De Haber v. The Queen of Portugal» («…[в]иклик до внутрішньодержавного суду іноземного монарха з приводу будь-якої скарги на нього в його публічній якості суперечить міжнародному праву…» — 1851 р., Англія);

— «The Parlement Belge» («…переслідування її (іноземної держави — А. К.) у судовому порядку означатиме образу «кололівської гідності» » — 1880 р., Англія);

— «Kawananakao v. Polyblank» («…на особу, яка є джерелом права, не розповсюджується принцип верховенства права» — 1907 р., США);

— «The Cristina» («…суди країни не повинні притягати до суду іноземного суверена … тобто робити його стороною у судовому провадженні…» — 1938 р., Англія);

— тощо.

Слід зазначити, що в цей період паралельно приймалися нормативно-правові акти з приводу імунітету держави (наприклад, певні положення містилися в Загальному судовому Статуті Пруссії від 6 липня 1793 р.).

З початком XX ст. ситуація змінилася в бік того, що почалася робота щодо урегулювання імунітету держави за допомогою міждержавних домовленостей.

3.2. Правове регулювання інституту імунітету держави

Основою правового регулювання в сучасний період становлять міжнародно-правові договори та національне законодавство. В деяких країнах важливе значення має судова практика як джерело права.
Основними нормативними положеннями щодо імунітету держави в Україні є:

• ч. 5 ст. 16 Бюджетного кодексу України: «[п]ри здійсненні державних запозичень та наданні державних гарантій член Кабінету Міністрів України, відповідальний за формування та реалізацію державної бюджетної політики, або особа, яка виконує його обов’язки, за рішенням Кабінету Міністрів України має право брати зобов’язання від імені України, пов’язані із здійсненням таких запозичень, у тому числі щодо відмови від суверенного імунітету в можливих судових справах, пов’язаних з поверненням кредитів (позик), протягом часу дії зобов’язання з повернення запозичених коштів.» 33;

• ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право»: «1. Пред’явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

2. Акредитовані в Україні дипломатичні представники іноземних держав та інші особи, зазначені у відповідних законах України і міжнародних договорах України, підлягають юрисдикції судів України лише в межах, що визначаються принципами та нормами міжнародного права або міжнародними договорами України.

3. Міжнародні організації підлягають юрисдикції судів України у межах, визначених міжнародними договорами України або законами України.

4. У тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.» 34;

• ч. ч. 1, 4 ст. 32 Закону України » Про зовнішньоекономічну діяльність»: «Україна як держава і всі суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності та іноземні суб’єкти господарської діяльності несуть відповідальність за порушення цього або пов’язаних з ним законів України та/або своїх зобов’язань, які випливають з договорів (контрактів), тільки на умовах і в порядку, визначених законами України… Якщо Україна бере участь у зовнішньоекономічній діяльності як суб’єкт такої діяльності… вона несе відповідальність на загальних та рівноправних засадах з іншими суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності.» 35;

• ст. 18, ч. 3 ст. 41, ст. 47 Кодексу торговельного мореплавства України: «На судна, що перебувають у державній власності, не може бути накладено арешт чи стягнення без згоди органу, який здійснює управління майном, що перебуває у державній власності, якщо ці судна використовуються виключно для несення державної служби… Арешт не включає заходів, що здійснюються для виконання рішень суду чи господарського суду, що набрали чинності… Правила цієї глави (правила щодо арешту судна — А. К.) застосовуються також до суден, що перебувають у державній власності та здійснюють виключно комерційну діяльність» 36;

• тощо.

Слід зазначити, що Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання питань міжнародного приватного права» 37 від 21.01.2010 змінив структуру статей Господарського процесуального кодексу України, в якому до набрання чинності відповідного закону, діяла ст. 125, в якій зазначалося, що «[п]одання до господарського суду позову до іноземної держави, залучення її до участі у справі як третьої особи, накладення арешту на майно або грошові кошти, що належать іноземній державі і знаходяться на території України, а також застосування щодо неї інших заходів забезпечення позову, звернення стягнення на майно іноземної держави в порядку примусового виконання судового рішення господарського суду допускається лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено законами України або міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Судовий імунітет міжнародних організацій визначається законодавством України і міжнародними договорами України.» 38.

Крім того, слід відмітити, що в 1999 Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про угоди про розподіл продукції», в якому зазначалося, що «[в] угодах про розподіл продукції, що укладаються за участю іноземного інвестора, передбачається відмова держави від судового імунітету, імунітету щодо попереднього забезпечення позову та виконання судового рішення.» 39. Натомість вже в 2001 Конституційний Суд України у своєму рішенні у справі за конституційним поданням народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 5, частини третьої статті 6, статті 32 Закону України «Про угоди про розподіл продукції» (справа про угоди про розподіл продукції) зазначив відповідне положення неконституційним «в частині встановлення обов’язкової відмови держави від судового імунітету, імунітету щодо попереднього забезпечення позову та виконання судового рішення в угодах про розподіл продукції, що укладаються за участю іноземного інвестора.» 40.

Щодо законодавчого регулювання в інших державах, то слід відмітити деякі держави, в яких функціонують закони, які обмежують абсолютний імунітет держави (це так званий «функціональний імунітет» — про це буде вестися мова в наступному розділі). Зокрема, це є закони про імунітет держави у Австрії (1974 р.), США (1976 р.), Великій Британії (1978 р.), Сінгапурі (1979 р.), Канаді (1981 р.), Австралії (1981 р.), Південно-Африканській Республіці (1981 р.) тощо41.

Також слід відмітити, що в деяких державах саме судова практика є джерелом функціонального імунітету. Зокрема, такими державами є Греція, Данія, Італія, Норвегія, Фінляндія, Франція, Швейцарія42.

Щодо створення універсальної конвенції, яка б врегулювала питання імунітету держави, то це залишається актуальною проблемою.

3.3. Проблеми та перспективи уніфікації інституту імунітету держави

Питання уніфікації інституту імунітету держави є одним з актуальним на сьогоднішній день, оскільки з розвитком міжнародної економіки та глобалізацією, держави все частіше стали брати участь в приватних відносинах.

Першою спробою уніфікації інституту імунітету держави була Брюссельська конвенція для уніфікації деяких правил щодо імунітету державних суден від 10 квітня 1926 р.43, яка прирівнює режим державних торгових суден і вантажів, що належать цим державам, до режиму торгових суден і вантажів, що знаходяться у власності юридичних та фізичних осіб. Вона допускає арешт державних торгових суден і звернення на них стягнення. Для визначення судів, до яких Брюссельська конвенція 1926 не застосовується, в ній (ст. 3) використано два способи:

• по-перше, встановлено загальний критерій: здійснення державними торговими судами некомерційної служби;

• по-друге, включено перелік категорій судів, вилучений зі сфери її дії.

У цей перелік входять військові, патрульні, санітарні, допоміжні, постачальницькі суду, державні яхти. Зазначені суду не підлягають конфіскації, арешту або затриманню.

24 травня 1934 Брюссельська конвенція була доповнена Протоколом, який усунув деякі неточності і прогалини, що були в ній. Зокрема, Протокол (ст. 1) надав імунітет зафрахтованим державою на час і на рейс судам, які використовуються виключно на урядовій некомерційній службі.

Брюссельську конвенцію 1926 до Другої світової війни ратифікували Бразилія, Бельгія, Німеччина, Голландія, Італія, Мексика, Норвегія, Португалія, Чилі, Швеція. У 1951 р. до неї приєдналася Греція, а в 1955 р. її ратифікувала Франція.

Наступною спробою уніфікувати норми інституту правового імунітету була Європейська конвенція про імунітет держав (European Convention on State Immunity)44, яка укладена країнами Європи 16 травня 1972 і містить норми, які умовно можна розділити на такі групи:

1) визначають форму та умови відмови іноземної держави від імунітету в судах іншої держави-учасниці;

2) встановлюють види вимог і розглядів, щодо яких імунітет іноземній державі не надається;

3) процесуальні норми, зокрема, регламентують порядок вручення судових документів;

4) норми, що регулюють виконання судових рішень;

5) норми факультативного характеру.

Особливість Конвенції полягає в тому, що в ній не тільки вирішені питання юрисдикційного імунітету, а й врегульовані проблеми визнання і виконання судових рішень, винесених проти іноземної держави. Конвенція не поширюється на розгляди щодо соціального забезпечення, відшкодування ядерної шкоди або шкоди, митних зобов’язань, податкових або кримінальних стягнень, розглядів, пов’язаних з управлінням державними морськими судами. Згідно Європейської конвенції про імунітет держав іноземна держава не користується імунітетом у двох випадках: по-перше, коли воно відмовилося від імунітету; по-друге, якщо її діяльність або угоди охоплюються переліком випадків, в силу яких імунітет не надається.
Конвенція (ст. 1-3) регламентує форми відмови іноземної держави від імунітету. Така відмова може бути: 1) явною; 2) опосередкованою (така, що мається на увазі).

Явна відмова може мати форму: а) міжнародного договору; б) ясно вираженої умови, що міститься в контракті, який був укладений у письмовій формі; в) явної згоди, яка була дана після виникнення спору.

Конвенція регламентує і форми опосередкованої відмови від імунітету. До них відносяться: а) пред’явлення іноземною державою позову або вступ до розгляд в суді іншої держави-учасниці; б) пред’явлення іноземною державою основного позову в суді іншої держави-учасника (це тягне невизнання за ним імунітету щодо зустрічного позову); в) пред’явлення іноземною державою зустрічного позову в суді іншої держави-учасниці; г) прийняття іноземною державою будь-яких заходів відносно істоти розгляду.

Конвенція передбачає, що судовий імунітет іноземної держави (при дотриманні ряду вимог) не надається щодо розгляду: пов’язаних з контрактами про найм роботу; відносно зобов’язань, що виникають з контрактів, які підлягають виконанню на території держави суду; пов’язаних з участю держави в компаніях та інших юридичних особах, що мають місцезнаходження на території держави суду; пов’язаних з виробничою, торгової та фінансової діяльністю, яку держава здійснює через своє агентство або установа; щодо патентів, промислових зразків, товарних знаків, нерухомості, що знаходиться на території держави суду; питань, що стосуються майна, право на яке виникло у держави в результаті спадкування; питань, що випливають з відшкодування шкоди або шкоди.

Конвенція відокремлює судовий імунітет від імунітету від попередніх заходів і виконавчих дій. З цього випливає, що відмова іноземної держави від судового імунітету не означає її відмову від імунітету від попередніх заходів і виконавчих дій. Передбачається (ст. 23), що ніякі попередні заходи або виконавчі дії не можуть бути вжито відносно власності іншої держави-учасниці, за винятком випадку, коли ця держава ясно погодилася в письмовій формі в кожному окремому випадку на застосування таких заходів. Це означає, що зацікавлена сторона не має права вимагати арешту або звернення судового стягнення на майно держави-відповідача від суду держави, на території якої це майно знаходиться.

16 травня 1972 був підписаний Протокол до Європейської конвенції. Протокол (ст. 4) заснував Європейський трибунал з питань імунітету держав. Згідно з Протоколом (ст. 1), якщо проти держави-учасниці Європейської конвенції було винесено судове рішення і вона не виконує його, то зацікавлена сторона вправі звернутися до Європейського трибуналу з питань імунітету держави за умови, що ця держава є учасником Протоколу. Якщо держава, проти якої було винесено рішення, бажає звернутися до суду своєї країни, вона зобов’язана повідомити про це сторону, на користь якої було винесено рішення. Якщо ця сторона протягом трьох місяців не звернеться до Європейського трибунал з питань імунітету, вона втрачає право звернення до цього органу. Трибунал був сформований 28 травня 1985. Протокол набув чинності 22 травня 1985 Його учасниками є Австрія, Бельгія, Кіпр, Люксембург, Нідерланди, ФРН, Швейцарія.

Наступним кроком було 2 грудня 2004 р., коли Генеральна Асамблея ООН резолюцією № 59/38 схвалила Конвенцію ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (United Nations Convention on Jurisdictional Immunities of States and Their Property)45.

Конвенція (ст. 2) містить визначення поняття «держава», яке означає: 1) державу і її різні органи управління; 2) складові частини федеративної держави, її політичні підрозділи, які правомочні здійснювати дії у здійснення суверенної влади і діють в цій якості; 3) установи, інституції, організації в тій мірі, в якій вони правомочні здійснювати і фактично здійснюють дії у здійснення суверенної влади держави; 4) представників держави, що діють в цій якості.

Конвенція встановлює форму явної відмови іноземної держави від імунітету. Відмова можлива, коли є: а) міжнародна угода; б) письмовий контракт; в) заява в суді або письмове повідомлення в рамках конкретного розгляду.

Випадки, що обмежують імунітет держав, сформульовані в ст. 10-17 Конвенції. У цих випадках іноземна держава не може посилатися на імунітет незалежно від того, Чи висловила вона згоду на відмову від імунітету. Іншими словами, сам факт здійснення іноземною державою діяльності або здійснення дій, передбачених названими статтями Конвенції, веде до втрати нею права на імунітет.

Це є наступні випадки.

• Згідно з п. 1 ст. 10 Конвенції іноземна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції суду іншої держави при розгляді щодо комерційної угоди.

• Згідно п. 1 ст. 11 Конвенції іноземна держава не може посилатися на імунітет у суді іншої держави по справах, що стосуються трудового договору між цим іноземною державою і фізичною особою щодо роботи, яка була або повинна бути виконана повністю або частково на території держави суду.

• Не можна посилатися на імунітет від юрисдикції судів іншої держави і щодо розглядів, що стосуються грошового відшкодування у випадку смерті або тілесного ушкодження будь-якій особі або нанесення шкоди майну або його втрати в результаті дії або бездіяльності, якщо відповідальність за таку дію або бездіяльність імовірно може бути покладена на іноземну державу (ст. 12).

• Згідно зі ст. 13 Конвенції іноземна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції в суді іншої держави у справах, які стосуються встановлення: а) будь-яких прав і інтересів іноземної держави щодо нерухомого майна, що знаходиться в державі суду; б) будь-яких прав чи інтересів іноземної держави щодо рухомого чи нерухомого майна, які виникають в силу спадкування, дарування або внаслідок того, що майно є безхазяйним; в) будь-яких прав і інтересів іноземної держави щодо управління майном, таким як довірча власність, власність банкрута або власність компанії у разі її ліквідації.

• Згідно зі ст. 14 Конвенції іноземна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції суду іншої держави по справах, що стосуються: встановлення будь-якого права іноземної держави щодо патенту, промислового зразка, торгового або фірмового найменування, товарного знака, авторського права або будь-якої іншої форми інтелектуальної або промислової власності.

• Відповідно до Конвенції (ст. 15) іноземна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції суду іншої держави у справах, пов’язаних з її участю в компанії або іншому об’єднанні, незалежно від того, зареєстровано воно чи ні в якості юридичної особи, якщо розгляд стосується взаємин між державою і об’єднанням або іншими його учасниками.

• Іноземна держава, яка є власником судна або експлуатує його, не може згідно зі ст. 16 Конвенції посилатися на імунітет від юрисдикції суду іншої держави у справах, що стосуються експлуатації цього судна, якщо в момент виникнення факту, що став підставою позову, це судно використовувалося в інших цілях, ніж державні некомерційні цілі. Зі сфери дії ст. 16 виключені військові і допоміжні кораблі та інші судна, що належать державі або експлуатуються і використовувані нею на цьому етапі виключно на державній некомерційній службі.

• При укладанні угоди про передачу спору в міжнародний комерційний арбітраж іноземна держава не володіє імунітетом щодо наглядової та контрольної функції державного суду іншої держави (ст. 17 Конвенції).

Крім того, слід зазначити, що Конвенція (ст. 18, 19) проводить відмінність між судовим імунітетом та імунітетом від попередніх заходів і виконавчих дій. Також Конвенція (ст. 22-24) містить ряд положень відносно судочинства.

Станом на 17.04.2013 Конвенцію підписали 28 держав, а ратифікували 13 (Австрія, Норвегія, Португалія, Румунія, Іран, Ліван, Швеція, Франція, Казахстан, Японія, Саудівська Аравія, Іспанія, Швейцарія) 46. Натомість Конвенція не має юридичної сили, оскільки вона вступить у силу лише на 30-ий день з моменту ратифікації 30-ою державою відповідної Конвенції (ст. 30).

Таким чином, історичною основою доктрини та практики надання юрисдикційних імунітетів в міжнародному праві є основоположні начала, що притаманні кожній державі — принцип суверенної рівності та незалежності держав. Джерелами імунітету держави є правові звичаї, судова практика, внутрішнє законодавство і міжнародно-правові договори. Щодо договорів, то існує 3 договори: Брюссельська конвенція для уніфікації деяких правил щодо імунітету державних суден від 10 квітня 1926 р., Європейська конвенція про імунітет держав (European Convention on State Immunity) 1972, Конвенцію ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (United Nations Convention on Jurisdictional Immunities of States and Their Property). Зараз ще зарано говорити про існування уніфікованої конвенції, проте можна побачити тенденцію до того, що все йде саме до появи такого акту.

__________________________________________

24 Кобрін А. Співвідношення правового імунітету та суміжних понять // Актуальні питання державотворення в Україні : матеріали міжнародної науково-практичної конференції студентів, аспірантів та молодих учених (21 квітня 2011 року). — К. : Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2011. — С. 29.

25 Див.: Бартошек М. Римское право: (Понятия, термины, определения): Пер. с чешск. – М.: Юрид. лит., 1989.– С. 146; Кобрін А. Співвідношення правового імунітету та суміжних понять // Актуальні питання державотворення в Україні : матеріали міжнародної науково-практичної конференції студентів, аспірантів та молодих учених (21 квітня 2011 року). — К. : Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2011. — С. 29; Кобрін А. Є. Теоретико-правові проблеми визначення поняття «податкова пільга» та його співвідношення з суміжними поняттями // Сучасні правові системи світу в умовах глобалізації: реалії та перспективи: Міжнародна науково-практична конференція, м. Київ, 30-31 травня 2011 року. — С. 32.

26 Аннерс Э. История европейского права (пер. со швед.)/Ин-т Европы. — М.: Наука, 1994. — С. 136.

27 З цього приводу відмічається тенденція, за якою найбільш поширеним інститут імунітету був у Франції, Німеччина. З певними обмеженнями імунітет функціонував в Англії. Див.: Графский В. Г. Всеобщая история права и государства: Учебник для вузов. — М.: Издательство НОРМА, 2003. —С. 49-50, 302-303, 311-312, 343-344, 447-448; Западная традиция права: эпоха формирования / Пер. с англ. — 2-е изд. — М.: Изд-во МГУ: Издательская группа ИНФРА- М —НОРМА, 1998. — С. 249-254, 284, 291-292.

28 Международное частное право. Под ред. Дмитриевой Г.К. 2-е изд., перераб. и доп. — М.: 2004. — С. 255; Гіренко О.Т. Використання юрисдикційних імунітетів держави та її власності в цивільних угодах за її участю // Науковий вісник Дипломатичної академії України / Дипломатична академія України. – Київ, 2004. – Вип. 10, ч.2 : Зовнішня політика і дипломатія: погляд із 21 століття. – С. 122.

29 див.: Богуславский М.М. Иммунитет государства. — М.: Изд-во ИМО, 1962. — с. 25; Международное частное право. Под ред. Дмитриевой Г.К. 2-е изд., перераб. и доп. — М.: 2004. — С. 255.; Дружченко Ю.М. Основні доктрини імунітету держави // Часопис Київського університету права : український науково-теоретичний часопис / Київський ун-т права НАН України, Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – Київ, 2010. – № 2. – С. 317.

30 див.: Международное частное право. Под ред. Дмитриевой Г.К. 2-е изд., перераб. и доп. — М.: 2004. — С. 255.; Дружченко Ю.М. Основні доктрини імунітету держави // Часопис Київського університету права : український науково-теоретичний часопис / Київський ун-т права НАН України, Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – Київ, 2010. – № 2. – С. 317.

31 див.: Корнійчук Є. Становлення принципу імунітету держав у міжнародному праві // Український часопис міжнародного права : науково-практичний журнал. Міжнародне право. Порівняльне правознавство / Ін-т міжнародних відносин Київського нац. ун-ту ім. Тараса Шевченка; Всеукраїнська громадська організація «Українська асоціація міжнародного права»; Юридична фірма «Проксен». – Київ, 2003. – № 2. – С. 45-47; Брильов О. Імунітет державної власності (до історії питання) // Підприємництво, господарство і право : Науково-практичний, господарсько-правовий журнал / Ін-т приватного права і підпр-ва АПрН України та інш. – Київ, 2007. – № 4. – С. 5-6.

32 Гражданский кодекс Франции (Кодекс Наполеона) / Пер. с франц. В. Захватаев / Предисловие: А. Довгерт, В. Захватаев / Отв. ред. А. Довгерт. Киев, 2006. — С. 23-24.

33 Бюджетний кодекс України / Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2010, № 50, № 50-51 , ст. 572.

34 Закон України «Про міжнародне приватне право» / Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2005, N 32, ст.422.

35 Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» / Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР), 1991, N 29, ст. 377

36 Кодекс торговельного мореплавства України / Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1995, NN 47, 48, 49, 50, 51, 52, ст.349

37 Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання питань міжнародного приватного права»/ Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2010, № 12, ст. 120.

38 Господарський процесуальний кодекс України / Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1992, № 6, ст.56.

39 Закон України «Про угоди про розподіл продукції» / Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1999, N 44, ст.391.

40 Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 5, частини третьої статті 6, статті 32 Закону України «Про угоди про розподіл продукції» (справа про угоди про розподіл продукції) / Офіційний вісник України — офіційне видання — від 28.12.2001, № 50, стор. 48, ст.2239

41 Международное частное право. Под ред. Дмитриевой Г.К. 2-е изд., перераб. и доп. — М.: 2004. — С. 264-265.; Дружченко Ю.М. Основні доктрини імунітету держави // Часопис Київського університету права : український науково-теоретичний часопис / Київський ун-т права НАН України, Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – Київ, 2010. – № 2. – С. 318.

42 Дружченко Ю.М. Основні доктрини імунітету держави // Часопис Київського університету права : український науково-теоретичний часопис / Київський ун-т права НАН України, Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – Київ, 2010. – № 2. – С. 318.

43 Богуславский М.М. Иммунитет государства. — М.: Изд-во ИМО, 1962. — С. 43; Международное частное право : учебник / [Власов Н.В. и др.] : отв. ред. — Н.И. Марышева ; предисл. Н.И. Марышевой. — 3-е изд., перераб. и доп. — М. : Юридическая фирма «Контракт» ; Волтере Клувер, 2010. — С. 218-219; Гіренко О.Т. Використання юрисдикційних імунітетів держави та її власності в цивільних угодах за її участю // Науковий вісник Дипломатичної академії України / Дипломатична академія України. – Київ, 2004. – Вип. 10, ч.2 : Зовнішня політика і дипломатія: погляд із 21 століття. – С. 123; Дружченко Ю.М. Основні доктрини імунітету держави // Часопис Київського університету права : український науково-теоретичний часопис / Київський ун-т права НАН України, Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – Київ, 2010. – № 2. – С. 318.

44 Європейська конвенція про імунітет держави — Іnternational Legal Materials. 1972. — P. 470. — http://conventions.coe.int/Treaty/rus/Treaties/Html/074.htm; Международное частное право : учебник / [Власов Н.В. и др.] : отв. ред. — Н.И. Марышева ; предисл. Н.И. Марышевой. — 3-е изд., перераб. и доп. — М. : Юридическая фирма «Контракт» ; Волтере Клувер, 2010. — С. 219-223; Гіренко О.Т. Використання юрисдикційних імунітетів держави та її власності в цивільних угодах за її участю // Науковий вісник Дипломатичної академії України / Дипломатична академія України. – Київ, 2004. – Вип. 10, ч.2 : Зовнішня політика і дипломатія: погляд із 21 століття. – С. 123-124; Дружченко Ю.М. Основні доктрини імунітету держави // Часопис Київського університету права : український науково-теоретичний часопис / Київський ун-т права НАН України, Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – Київ, 2010. – № 2. – С. 318.

45 Конвенция Организации Объединенных Наций о юрисдикционных иммунитетах государств и их собственности [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_e50/conv; Международное частное право : учебник / [Власов Н.В. и др.] : отв. ред. — Н.И. Марышева ; предисл. Н.И. Марышевой. — 3-е изд., перераб. и доп. — М. : Юридическая фирма «Контракт» ; Волтере Клувер, 2010. — С. 223-232.

46 http://treaties.un.org/Pages/ViewDetails.aspx?src=IND&mtdsg_no=III-13&chapter=3&lang=en

Висновки

Серед висновків, що зроблені в курсовій роботі, є наступні.

1) Держава є специфічним суб’єктом цивільного права, специфіка якого обумовлена можливістю перебувати як в публічних, так і приватних відносинах. У зв’язку з цим, участь держави у цивільних правовідносинах є її факультативною метою, яка передусім пов’язана з необхідністю реалізації функцій держави. Вступаючи у цивільні правовідносини, держава, не втрачаючи своїх публічно-правових повноважень, діє на рівних правах з іншими учасниками таких правовідносин. Держава може вступати у ряд приватних відносин (відносини з приводу речових прав, відносини з приводу права власності, договірні відносини, спадкові відносини, цивільні процесуальні відносини тощо).

2) Існують різні точки зору з приводу імунітету держави. Щодо питання складових елементів, то різні науковці виділяють різні елементи імунітету (судовий імунітет (юрисдикційний імунітет); імунітет без попереднього забезпечення позову; імунітет від примусового виконання іноземного судового рішення; імунітет власності держави; імунітет угод (контрактів) держави, податковий імунітет тощо). Існують дві основоположні концепції імунітету держави — абсолютний та функціональний (обмежений). Абсолютний імунітет, хоч і може слугувати засобом захисту держави, але його застосування може негативно вплинути на відношення інших держав, що не буде забезпечувати функціонування економіки. Концепція функціонального (обмеженого) імунітету є гнучким засобом. Ця концепція відповідає принципам приватного права, що означає, що держава в відносинах, в яких немає підпорядкування, сторони повинні бути рівними.

3) Історичною основою доктрини та практики надання юрисдикційних імунітетів в міжнародному праві є основоположні начала, що притаманні кожній державі — принцип суверенної рівності та незалежності держав. Джерелами імунітету держави є правові звичаї, судова практика, внутрішнє законодавство і міжнародно-правові договори. Щодо договорів, то існує 3 договори: Брюссельська конвенція для уніфікації деяких правил щодо імунітету державних суден від 10 квітня 1926 р., Європейська конвенція про імунітет держав (European Convention on State Immunity) 1972, Конвенцію ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (United Nations Convention on Jurisdictional Immunities of States and Their Property). Зараз ще зарано говорити про існування уніфікованої конвенції, проте можна побачити тенденцію до того, що все йде саме до появи такого універсального акту.

Слід зазначити, що це питання залишається актуальним і не повністю вирішеним, що лише підтверджує актуальність продовження дослідження цієї теми, особливо це пов’язано з пріоритетом використання в Україні концепції абсолютного імунітету, що не завжди створює умови для нормального функціонування ділового обороту. Одним з вирішень цієї проблеми може бути прийняття закону України про обмежений імунітет, де чітко передбачити випадки,. коли імунітет не поширюється і який суб’єкт має право відмовлятися від імунітету. Таке б врегулювання могло би заповнити прогалину щодо правового регулювання деяких питань імунітету, а також забезпечити стабільність виконання зобов’язань з боку України, в тому числі і в разі їх порушення.

Список використаних джерел

І. Нормативні матеріали

1) Конституція України / Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, N 30, ст. 141.

2) Європейська конвенція про імунітет держави — Іnternational Legal Materials. 1972. — P. 470. — http://conventions.coe.int/Treaty/rus/Treaties/Html/074.htm

3) Конвенция Организации Объединенных Наций о юрисдикционных иммунитетах государств и их собственности [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_e50/conv

4) Бюджетний кодекс України / Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2010, № 50, № 50-51 , ст. 572.

5) Господарський кодекс України / Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, N 18, N 19-20, N 21-22, ст.144.

6) Господарський процесуальний кодекс України / Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1992, № 6, ст.56.

7) Кодекс торговельного мореплавства України / Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1995, NN 47, 48, 49, 50, 51, 52, ст.349

8) Цивільний кодекс України / Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, NN 40-44, ст.356.

9) Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» / Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР), 1991, N 29, ст. 377

10) Закон України «Про міжнародне приватне право» / Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2005, N 32, ст.422.

11) Закон України «Про угоди про розподіл продукції» / Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1999, N 44, ст.391

II. Спеціальна література

12) Аннерс Э. История европейского права (пер. со швед.)/Ин-т Европы. — М.: Наука, 1994. — 397с.

13) Бартошек М. Римское право: (Понятия, термины, определения): Пер. с чешск. – М.: Юрид. лит., 1989.– 448 c.

14) Богуславский М.М. Иммунитет государства. — М.: Изд-во ИМО, 1962. — 232 с.

15) Брильов О. Імунітет державної власності (до історії питання) // Підприємництво, господарство і право : Науково-практичний, господарсько-правовий журнал / Ін-т приватного права і підпр-ва АПрН України та інш. – Київ, 2007. – № 4. – С. 3-7.

16) Гіренко О.Т. Використання юрисдикційних імунітетів держави та її власності в цивільних угодах за її участю // Науковий вісник Дипломатичної академії України / Дипломатична академія України. – Київ, 2004. – Вип. 10, ч.2 : Зовнішня політика і дипломатія: погляд із 21 століття. – С. 119-131.

17) Гражданский кодекс Франции (Кодекс Наполеона) / Пер. с франц. В. Захватаев / Предисловие: А. Довгерт, В. Захватаев / Отв. ред. А. Довгерт. Киев, 2006. — 1008 с.

18) Графский В. Г. Всеобщая история права и государства: Учебник для вузов. — М.: Издательство НОРМА, 2003. — 744 с.

19) Григоров О. «Державне підприємництво» і юрисдикційні імунітети держав та їхньої власності // Український часопис міжнародного права : науково-практичний журнал. Міжнародне право. Порівняльне правознавство / Ін-т міжнародних відносин Київського нац. ун-ту ім. Тараса Шевченка; Всеукраїнська громадська організація «Українська асоціація міжнародного права»; Юридична фірма «Проксен». – Київ, 2002. – № 2. – С. 48-51

20) Дзера Ю. М. Держава як учасник цивільних правовідносин : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 / Дзера Юрій Миколайович ; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. — К., 2011. — 20 с.

21) Дзера Ю. М. Теоретико-правові підходи щодо участі держави у цивільних відносинах та її правосуб’єктності / Ю. М. Дзера // Форум права. – 2010. – № 1. – С. 66–71 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2010-1/10djmtip.pdf.

22) Дружченко Ю.М. Основні доктрини імунітету держави // Часопис Київського університету права : український науково-теоретичний часопис / Київський ун-т права НАН України, Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – Київ, 2010. – № 2. – С. 317-320.

23) Западная традиция права: эпоха формирования / Пер. с англ. — 2-е изд. — М.: Изд-во МГУ: Издательская группа ИНФРА- М —НОРМА, 1998. — 624 с.

24) Кобрін А. Співвідношення правового імунітету та суміжних понять // Актуальні питання державотворення в Україні : матеріали міжнародної науково-практичної конференції студентів, аспірантів та молодих учених (21 квітня 2011 року). — К. : Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2011. — с. 29-30.

25) Кобрін А. Є. Теоретико-правові проблеми визначення поняття «податкова пільга» та його співвідношення з суміжними поняттями // Сучасні правові системи світу в умовах глобалізації: реалії та перспективи: Міжнародна науково-практична конференція, м. Київ, 30-31 травня 2011 року. — с. 30-33.

26) Корнійчук Є. Становлення принципу імунітету держав у міжнародному праві // Український часопис міжнародного права : науково-практичний журнал. Міжнародне право. Порівняльне правознавство / Ін-т міжнародних відносин Київського нац. ун-ту ім. Тараса Шевченка; Всеукраїнська громадська організація «Українська асоціація міжнародного права»; Юридична фірма «Проксен». – Київ, 2003. – № 2. – С. 44-49

27) Международное частное право. Под ред. Дмитриевой Г.К. 2-е изд., перераб. и доп. — М.: 2004. — 688 с.

28) Международное частное право : учебник / [Власов Н.В. и др.] : отв. ред. — Н.И. Марышева ; предисл. Н.И. Марышевой. — 3-е изд., перераб. и доп. — М. : Юридическая фирма «Контракт» ; Волтере Клувер, 2010. — 928 с.

29) Цивільне право України. Загальна частина : підручник / за ред. О.В.Дзери, Н.С.Кунєцової, Р.А. Майданика. – 3-тє вид., перероб. і допов. – К. : Юрінком Інтер, 2010. – 976 с.

ІІІ. Практичні матеріали

30) Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 5, частини третьої статті 6, статті 32 Закону України «Про угоди про розподіл продукції» (справа про угоди про розподіл продукції) / Офіційний вісник України — офіційне видання — від 28.12.2001, № 50, стор. 48, ст.2239

Запись опубликована в рубрике Право с метками , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , . Добавьте в закладки постоянную ссылку.

Добавить комментарий